Читати книгу - "Історія однієї істерії"

— Про листа варто поговорити окремо, — не звертаючи уваги на відчай клієнта, гнув на своє Георгій. — Де він? Що в ньому було написано?

— Лист залишився в офісі, — розгубився видавець, — але я знаю його напам’ять, можу переказати…

— Не хвилюйтеся, — я вирішила все-таки заспокоїти Шумилова, — з Хомутовим ми розмовлятимемо дуже обережно, щоб не збудити в нього підозр. А для розмов із родичами ви ж можете щось придумати. Скажімо, попросите свою секретарку обздвонити їх. Нехай вдасть із себе Ксюшину подругу з училища…

— Катерино, невже ти вважаєш, що пан Замовник сам не придумає? — перебив Жорик. — Збирався ж він цілитися в тебе з пістолета. Виходить, не такий уже він простий і безневинний. Чи не так?

— Я ж вибачився, — насилу стримуючись, прошепотів видавець у відповідь на чергову Георгієву шпильку, і я налякалася нового загострення їхньої взаємної ворожості.

Але загострення не сталось. Цього разу ситуацію врятувала Зінаїда Максимівна. Пізніше я помітила, що ця жінка наділена чарівною властивістю з’являтися в потрібний час у потрібному місці.

— Щаслива вітати! — басом проголосила Зінаїда Максимівна на половину міського парку і з виглядом завсідника підтягла до себе одне з «плавучих крісел».

Виявилося, що підлокіття, яке відокремлювало одне сидіння від іншого, легко відкидалося вгору. Видно, сидіти одночасно на двох стільцях режисерці було значно зручніше. Вона терпляче дочекалась офіціанта з двома підстилками і, не звертаючи уваги на те, що поплавець досить глибоко занурився у воду, взялася влаштовуватись зручніше. Офіціант щось сказав режисерці та послужливо вклонився.

— Ні, — стримано подякувала Зінаїда Максимівна, — мене підвезуть.

Незважаючи на те, що режисерка говорила звичайним, буденним тоном, її голос перекривав музику та розносився по всіх куточках ресторану й околиць.

Негайно по тому, як Зінаїда Максимівна з належною повагою розмістила свої габарити, під аркою, що вела до басейну, з’явилася Тигра в супроводі джентльмена, котрий нітрохи не поступався розмірами нашій режисерці. Шумилов насторожено глянув на мене.

— Ні, — швидко запевнила я видавця, — я її сюди не кликала.

— Виходить, Христина підслухала розмову, — він скрушно похитав головою. — Не буває таких збігів. Про ресторан поки що мало хто знає. Господи, як привчити племінницю до нормальної поведінки? Батьки страшенно розбещують її. А я — їх, приймаючи на себе обов’язки з виховання Христини.

Я пояснила Жорикові, хто така Тигра й чому Шумилов здивований її появою.

— Не схоже, — Григорій підтримав думку, що з самого початку промайнула в мене. — Якби ця… м-м-м… племінниця… зумисне притягла сюди режисерку, та поводилася б не так розкуто й з’явилася б, напевне, з… м-м-м дівчинкою.

Тигра тим часом нас помітила та заходилася розмахувати руками над головою.

— Катериночко Батьківночко! — чи то підлещуючись, а чи знущаючись, загукала вона. — Це я, Тигра!

Можна подумати, я могла її з кимось поплутати.

— Це просто супер, що ви тут! Мені це… є що сказати!

Після кількасекундного аналізу я зрозуміла, що саме Тигра хотіла повідомити цією дивною фразою.

— Чудово! — прокричала я у відповідь, вражаючись, наскільки кволо звучить мій голос у порівнянні з голосами двох попередніх ораторів. Хто його знає, може, заняття театральною майстерністю й справді дають щось іще, крім неприємностей. — Обговоримо трохи пізніше!

Наш діалог розбився об гучні вимоги режисерки.

— Масику! — гукала вона джентльменові, який прийшов разом із Тигрою. — Ти спізнився на три хвилини, з тебе три шоколадки! Волію зайняти он той столик!

Нітрохи не ображений подібним звертанням новоприбулий джентльмен зайняв сусіднє з режисерським «плавуче крісло» та простяг Зінаїді Максимівні ланцюга, яким воно було пришвартоване до краєчка басейну. Режисерка пристібнула до нього своє крісло і з незворушним виглядом розглядала навколишній світ доти, поки Масик, обливаючись потом, не довіз її до вказаного столика.

Тигра врочисто проїхалася кілька разів туди-сюди водоймою, підкотилась нарешті до нашого столика та привітала присутніх голосним ляпанням міхура з жуйки.

— Христино! — докірливо похитав головою Шумилов.

Тигра розтягла до вух щільно стиснуті губи та вдавано гірко зітхнула.

— Я вже майже відучилася. Клацаю не більше двох міхурів за день. Не клацати взагалі — не можу. Хочеться.

— Якби кожен так носився зі своїм «хочеться», люди давно перетворилися б на тварин, — суворо зауважила я, бо вирішила розділити з видавцем тягар педагогічної відповідальності.

Шумилов коротко глянув на мене, і в його очах мені ввижалося здивоване несхвалення. Начебто він не очікував, що хтось сторонній посміє зробити зауваження його племінниці. Ну, й набрид же цей Шумилов, зі своїми вимогами невтручання в життя його близьких!

— Серйозно прислухатися до свого «хочу» можна тільки в тому разі, якщо йдеться про щось життєво необхідне. В інших випадках бажання можна здолати, — повчально продовжила я, на зло всім несхвальним поглядам.

— А «не хочу»? — Тигра, здавалось, страшенно зацікавилася моїми нотаціями.

— Що «не хочу»? — не зрозуміла я.

— Ну, коли я чогось не хочу, це теж потрібно здолати?

Я пригадала нашу ранкову розмову з видавцем і зрозуміла, що за пастку готує мені Тигра.

— Не завжди, — я вирішила в пастку не втрапляти. — Як я вже казала сьогодні панові Шумилову, коли дуже не хочеться щось робити, то навіть примушуючи себе, людина не зможе досягти потрібної якості… Тому до «не хочу» все-таки варто прислухатися, — я потроху заплутувалась, — іноді…

— Виходить, не хочу не клацати! — переможно заявила абсолютно щаслива Тигра. — Але я до цього не прислухаюся. Тому не клацаю неякісно. Близько двох разів за день, замість колишніх ста двох!

— Розумієте, — Шумилов насилу стримував сміх, — дівчинка вчиться на математичному факультеті. Вчиться захоплено. З нею дуже складно сперечатися.

Ось тобі й «підліткова необтяженість інтелектом». З виглядом приборкувачки диких тигрів я кинулася відновлювати свій авторитет.

— Чудово. В такому разі я теж маю право чогось не хотіти. Не