Читати книгу - "Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?"

Емерсон і Рузвельт декларували певний соціальний ідеал. Цей ідеал базується на приватній власності і має певну духовну модель, яка не зводить справу до отримання життєвих благ і гонитви за грошима, а тим паче до зневаги бідної частини суспільства.

Де ж вихід? Під егідою ООН за останні десятиріччя розроблено різнобічну концепцію сталого розвитку суспільства й економіки. В ній наголошується на гуманізації соціально-економічного життя суспільства, забезпеченні дієвого контролю за ефективністю використання природно-ресурсного потенціалу Землі в інтересах планети, дотриманні прав і свобод громадян, соціальному захисті населення завдяки рівномірнішому розподілу прибутків і капіталів. По суті, це концепція третього шляху соціально-економічного розвитку, вільна від різного роду ідеологізмів та політико-економічних штампів. Концепція, що спирається на соціальну творчість і суспільну консолідацію, на неухильне дотримання демократичних свобод і виконання зобов’язань влади перед народом. Найважливішими із цих зобов’язань є недопущення зниження життєвого рівня народу й погіршення екологічного середовища проживання людей внаслідок реформ та інших перетворень, дотримання встановлених Законом соціальних гарантій і нормативів. Недотримання соціально гарантованого рівня заробітної плати, пенсій та інших соціальних виплат населенню, а тим паче — несвоєчасна їх виплата, — мають розглядатись як великий гріх, як тяжкий кримінальний злочин.

Навряд чи народи світу погодяться на відведену їм роль. Політика соціальної деградації, відштовхування більшої частини працездатного населення на периферію світової цивілізації явно приречена на провал. Вона виступатиме потужним вогнищем виникнення дедалі нових і нових соціальних конфліктів, регіональних сутичок і локальних війн, які при досягненні критичної маси можуть перетворитися в глобальне протистояння між країнами й народами світу.

В новому столітті й тисячолітті має прийти час досягнень не тільки в гіперпросторі та віртуальній дійсності, а й у духовній сфері. Настане прозріння, і людство звільниться від духовної чуми XVIII-XX ст., історичні події минулих століть отримають істинну оцінку, а фальшиві цінності великих революцій, в тому числі й міфи парламентської демократії, забудуться назавжди й зникнуть зі свідомості уже наших дітей. Люди привчаться жити поза ідеологічним простором, який формують засоби масової інформації. Нове покоління виявить індивідуальну ініціативу, навчиться думати самостійно, сформує власне поле дій. Відновляться справжні істини, і краху зазнають фальшиві кумири. Духовні цінності слов’янських народів стануть здобутками всього людства, цивілізація сприйме постматеріальні цінності. Україна забуде час правління компрадорської та гендлярсько-лихварської політичної еліти, яка сьогодні готує їй роль неоколоніальної держави.

Світло, затишок, порядок і добробут у своєму домі повинні створювати ми самі. Більше ніхто. І немає потреби звинувачувати когось стороннього. Тільки ми повинні керувати країною. І тільки всі ми разом, гуртом зможемо стати громадянами, народом, державою.

Гостра боротьба корпорацій за владу в Україні пов’язана з бажанням владних структур поділити й захопити собі якнайбільше багатств держави. Для цього корпоратистам потрібна своя влада, свій “король”, який сприяє дикій приватизації, зростанню компрадорської буржуазії (компрадор — це посередник між іноземним капіталом і місцевим ринком), розвитку віртуальної економіки, маргіналізації суспільства. Така влада неминуче призводить до посилення соціального напруження і втрати державності.

Необхідно, щоб з’явилися уряд і президент, які мають довіру народу і розуміють, що лише розвиток власної промисловості й протекціонізм у формуванні середнього класу підприємців дадуть можливість увійти в систему ринкових відносин і побудувати сильну державу. Така влада не може з’явитися миттєво. Вона має визріти, опираючись на творчу інтелігенцію, національну ідею й патріотичні сили.

Це станеться тоді, коли депутатський корпус України збагне те, що зрозуміла на початку XIX століття французька палата депутатів після виступу депутата Кавеньяка. Ось як описує цю сцену Є. Соловйов у книжці “Ротшильды, их жизнь и капиталистическая деятельность” (С-Петербург, 1894 г.): “...Ми бачили цю палату принижену й забруднену панамською історією, присоромлену нечуваним всесвітнім скандалом; представники народу та його законодавці ледве осмілювалися з’явитися на вулиці, боячись почути від роздратованого натовпу огидне прізвисько “злодій”. Настали дні спокути; у пориві честі, що прокинулася від сну, палата вирішила пожертвувати собою й відверто показати свою виразку, аби всі бачили, що у неї є принаймні мужність. У ці дні загинули десятки репутацій, почесні діячі були вигнані з ганьбою як викриті у хабарництві, й пролунало нарешті те слово, якого так давно і з таким нетерпінням чекала країна. Це слово належало другорядному депутатові, але зі швидкістю електричного струму воно облетіло всю Францію і було зустрінуте скрізь як передвісник нової ери й нового життя. У стислій сильній промові Кавеньяк без жодних приховувань, натяків, пом’якшень вказав на гангрену сучасного політичного життя республіки, яка не без підстав вважає себе передовим батальйоном людства. Ім’я цієї страшної хвороби, яка руйнує кращі тканини народного організму, — продажність (venalite) і нахабне, безсоромне панування мішків, наповнених золотом. Усе продажне: слово, перо, переконання, міністерський портфель, сім’я, установа. Депутата і журналіста можна купити так само легко, як купують на бульварах повію. Людині несила боротися зі спокусами багатства і життєвих насолод, вона жадібно роззирається довкола, щоб відхопити чималий шмат і закрутитися у круговерті задоволень... “Так жити не можна”, — закінчив Кавеньяк свою промову. І в дні спокути, дні пробудженої совісті ці прості слова відіграють історичну роль. Чуючи їх, усі ніби присутні при тій знаменитій сцені, коли вогненна рука написала слова погрози й загибелі на покритих пурпуром стінах вавилонського палацу... Так жити не можна; не можна віддавати всі свої сили на братовбивчу війну; не можна з гордо піднятою головою йти до почестей і популярності, крокуючи по трупах утомлених, змучених, загиблих невдах; не можна міряти грошима любов, щастя, повагу, честь; не можна торгувати совістю; не можна забувати, що є совість у людини... Гроші — не все, є ще справедливість, є правда, почуття власної гідності. Це не просто слова, тому що без них не існувало ще людське життя й не може існувати. До ганебної смерті, повного духовного виродження, до невимовного смутку, до торжества тваринних інстинктів призводить виняткове схиляння перед золотом. I хіба не довело воно вже свою неспроможність? Подивіться на цей гамірний натовп, подивіться уважно, і ви побачите, що у ньому навряд чи є хоч один,