Читати книгу - "Кілька років зими"

дивного немає. Напевно, чергова забаганка якогось набундюченого буржуа, який не бажає ділити простір з іншими особами. Або якийсь аристократ вирішив зробити подарунок своїй нареченій і купив для неї однієї окрему виставу. Та, взагалі, може бути будь-що! Один глядач — це також глядач, — відповів спокійний і останнім часом цілком врівноважений престидижитатор, коли зав’язував навколо шиї кольорову шовкову хустинку.

Він уже звик до різних дивацтв багатіїв та їхніх кумедних дружин. Його кілька разів запрошували відомі комерсанти й аристократи дати приватну виставу у них вдома, але престидижитатор тактовно відмовлявся. Він виступав лише в театрах із великою сценою, і ніколи, за винятком переїздів до інших міст, не виносив своє дзеркало з будинку. Він навіть на ніч заносив його до своєї кімнати і ставив біля ліжка. Він не звертав уваги на численні й дуже недешеві пропозиції розкрити секрет таємничого дзеркала або продати його, він байдуже ставився до вигідних контрактів, якими заманювали його трупу власники великих театрів і цирків. Він сам обирав міста й місця, де буде виступати, і сам диктував свої умови власникам закладів. Він тепер почувався всемогутнім і здатним підкорити увесь світ...

У світлі сценічних ліхтарів престидижитатор побачив єдиного глядача, що прийшов сьогодні на виставу. На мить у нього стислося горло. Він раптово пригадав той чорний день, коли на його виставі вже був тільки один відвідувач. Але престидижитатор швидко прийшов до тями і блискавично опанував себе, бо то було вже в зовсім іншому житті. А зараз треба починати виставу, бо цей глядач чесно сплатив за всі квитки.

Яскраве світло заважало престидижитатору як слід роздивитися цього таємничого відвідувача, що сам був одягнений неначе актор венеціанського театру: довгий чорний плащ, трикутний старовинний капелюх, білі пальчатки, оздоблена золотом тростина у руці. Але найбільше, що кидалося у вічі — це маска на обличчі цього чоловіка. Біла і нежива, вона наче із середини світилася якимось дивним вогнем.

Престидижитатор не подав виду, що трохи здивований появою цього загадкового гостя. Він багато чого в житті бачив, багато що пережив, а тому намагався не показувати відкрито своїх відчуттів, і зазвичай приховував їх під непроникним виразом свого зморшкуватого обличчя.

— Вітаю вас у цьому театрі і на цій виставі, де ви зможете пізнати ціну вашого життя і вашої смерті! — почав свій звичний монолог престидижитатор. — Зазирнувши у це дзеркало, ви побачите власний кінець! Більше ніде в світі вам не запропонують подивитися в очі власній смерті, тому поспішайте — у вас є така можливість саме сьогодні, і саме тут!

Престидижитатор замовк і очікував, що єдиний сьогоднішній глядач одразу підійде до дзеркала. Таємничий відвідувач справді підвівся, але далі свого місця у центрі залу не пішов.

— Я заплачу вам додаткову суму, окрім тієї, що витратив на квитки, якщо ви виконаєте одне моє прохання, — мовив він тихо, але несподівано гучна луна рознесла його слова по всіх закутках театру.

— Яке прохання? — вичавив із себе вже неабияк занепокоєний престидижитатор.

— Ви повинні самі зазирнути у це дзеркало, а потім розповісти мені, якою буде ваша власна смерть! — сказав рівним тихим голосом чоловік у трикутному капелюсі.

— Я не збираюся цього робити. Це якраз ви заплатили свої гроші, аби дивитися в це дзеркало. Я лише допомагаю...

— Облиште! Я готовий додатково заплатити стільки, скільки ви не заробите й за цілий місяць виступів. Ви ж не будете заперечувати, що любите гроші? — людина в масці не квапливо підійшла до сцени і поклала під ноги престидижитатору велику сіру торбину. Загадковий гість повільно розв’язав на ній мотузку, і престидижитатор побачив купу блискучих золотих монет, що ними була доверху набита торбинка.

— Навіщо це вам? — проскрипів престидижитатор і витер рясний піт із чола.

— Це просто моє прохання. За яке я, до того ж, плачу золотом, — мовив чоловік у масці і повернувся на своє місце.

Престидижитатор розгублено подивився за лаштунки, де шукав підказки у своїх помічників. Але у суворому погляді Тимура він прочитав лише одне:

— Роби, як бажає замовник.

Похнюплений і одразу постарілий, престидижитатор приречено підійшов до чорного дзеркала. Він ніколи раніше не зазирав у нього, бо смертельно боявся цього. Він знав секрет цього дзеркала, і все одно не наважувався дивитися в нього. Але тепер цього вимагав глядач, який платив золотом. Отже, сьогодні він, нарешті, зазирне туди, куди до нього з трепетом і жахом дивилося стільки очей.

Престидижитатор повільно підняв голову і поглянув у темну дзеркальну глибину. Як і завжди, дзеркало за мить спалахнуло яскравим світлом...

— Цього не може бути! Не може бути! Неправда! Це неправда! — престидижитатор відсахнувся від дзеркала, заточився на лівий бік і впав на сцену. — Це лише подвійне дзеркало... потужний ліхтар у середині... гра світла й тіні... заздалегідь заготовлені рухливі картинки з різними сюжетами смертей... це все містифікація, обман... Ні, цього не може бути! Такого сюжету смерті в нас немає! — престидижитатор підхопився на рівні ноги, одним сильним рухом зірвав хустинку з шиї і рвонув сорочку на грудях, аж по підлозі зацокотіли великі круглі ґудзики і стрімголов метнувся у зал. Його помічники із жахом спостерігали за тим, що відбувається на сцені, але не могли зрушити з місця — їхні ноги прилипли до підлоги.

Престидижитатор з диким ревінням накинувся на чоловіка у масці.

— Це ти, Брахмане Кортесе, вирішив зіграти зі мною цей злий жарт? Ти повернувся з пекла, аби знищити мене?! — волав охоплений люттю престидижитатор.

Йому таки вдалося зірвати маску з обличчя таємничого гостя. Але одразу за цим він відсахнувся від людини у плащі, впав на підлогу і з виряченими від невимовного жаху очима поповз до найближчої стіни і бубонів якісь мало зрозумілі слова.