Читати книгу - "Етюд із метеликом"

Будинок виростав, а щось у будинку геть розвалювалося. Зрештою після чергового скандалу Андрій запропонував укласти шлюбний контракт, як це роблять за кордоном: якщо він справді (раптом би таке сталося!) здійснить «похід наліво», то вона отримає будинок і все, що в ньому; якщо ж Власта заведе когось «на стороні», то піде з дому, з чим прийшла. Тоді вона сприйняла той папірець як кладочку до тимчасового перемир’я. Та й годі. А тепер…

— Кинула б усе до біса! Жила ж ти раніш без палацу й «мерса», — нагадує Славко, потираючи палаючу щоку.

— Щоб я поступилася?!

— То закохайся в когось таємно. У мене, наприклад. Ми ж, кицюню…

— Що було, те загуло! І взагалі… Наука доводить, що кохання — то така психічна хвороба. Від нього нормальні люди позбавляються, як колись від чуми чи віспи. Ех… Та я навіть заради розваги не можу когось завести, щоб не втратити…

— Гроші…

— Даремно іронізуєш. Гроші — це свобода.

— Гроші — це тільки гроші. А ти таки втратила, мурочко.

— Що?! — стривожено скинулась Власта.

— Колись ти так класно пускала бісики очима. А тепер…

— Іди ти, Славку, під три чорти!

— Я піду. А як же та… піаністка? Вона-бо…

— А що мені до неї? Вона пішак у моїй грі.

— А ти, значить, королева… Ну звісно ж, Снігова.

* * *

Спочатку у двері просунулося потворне, розквашене на дощі рибище в дерев’яній рамці. За ним власною персоною з’явився її Риб. Поставив валізу, кинув мокру парасолю.

— Чого це моя картина валяється аж біля брами? — сказав знервовано.

— Певно, рибище хотіло пливти за тобою… Попливли б ви й справді собі…

— Ще чого! Нікуди ми не попливемо. Не бути по-твоєму. Не бу-ти!

— По-моєму? Ти закрутив роман із якоюсь, а я…

Андрій аж знетямився. Підступив до Власти, стріпнув мокрим чубом. Досить! Він усе знає — Марта розповіла. І про листа, і про марки, і про Властині дзвінки, і про її велику «сестринську» турботу про нещасного самотнього «брата».

— Дурепа! — закричала Власта. — Дурепа!!! Тільки такі дурепи й пишуть у службу знайомств, бо самі ні на що не здатні.

Ах, вона не писала в службу знайомств? Як це не писала, коли Власта на власні вуха чула? То Мартина подружка так удружила? Які ж у декого турботливі подружки бувають! А Мартуся, значить, повелася тільки тому, що впізнала його на фото в газеті? То вона його давно знала? Аж п’ятнадцять років? Ох, яка свята великомучениця! То чому ж він у неї не залишився? Чому повернувся? Бо це його дім? Ха-ха! І ще тричі ха-ха. Був і загув. Хіба він забув про контракт? То нехай іще раз гляне на знімочки до контракту. На кожному з них — Риб і Мартуся. Скрізь — тільки він і вона! А це доказ. Як треба буде, то й свідок засвідчить. Авжеж, у неї є й свідок. Тож хай він і не рипається, бо вона так підмочить його бездоганну репутацію, таке зчинить, що він не тільки про своє підвищення забуде, але й у нинішньому кріслечку не втримається.

— А може, хм… — Власта грайливо поводить очима. — Може, ти, чого доброго, й справді… Ха-ха… Які в неї закохані очі! Заради таких можна все покинути…

— Ти забула? Я ж Риб! Та й кохання на землі давно скасували. Твої ж слова… А ти завжди знаєш, що говориш. До речі, розповідь Марти — на диктофоні. Отже, ти програла, щучко! Один — нуль на мою користь. Пардон, два — нуль.

— А це ж чому аж два — нуль?

— А тому, що за марки ти дуже переплатила. Я продав їх Мощанському мало не вдвічі дешевше, ніж він тобі.

— То ти… ти… ти…

Він регоче. Нахабно, просто в обличчя. Авжеж, знав. Як він міг не впізнати свою австралійку? Щойно Марта «подарувала» її, зразу ж зателефонував до Мощанського. Той зізнався, що продав її Власті. А чого б не продати, коли так добре платять? Якби Власта хоч трішечки цікавилася тим, чим захоплюється її чоловік, крім заробляння грошей, якби знала хоча б, як і які марки потрапляють у колекцію, то не сіла б так ганебно своєю пещеною дупкою на слизькому. От чого він ніяк не міг зрозуміти, то це як марка опинилися в Марти й чому вона з нею прийшла до нього. Тож вирішив також пограти.

— На почуттях бідної дівчини, яка з кожним днем закохувалася в тебе дедалі більше, поки зовсім не втратила голову?! — презирливо глянула на нього Власта.

— Ой, хто б говорив про почуття! А грав я у твою гру, моя акулко! Тільки за своїми правилами. Ну все, пограли й досить. Сезон розваг закінчено. Рибок годувала?

— Сам годуй! Хай би вони тобі виздихали! — відрізала Власта й грюкнула дверима.

* * *

Андрій якраз набирав корм для рибок, коли обізвався сотовий. У слухавці хтось голосно ридав і просив допомогти.

— Хто це? Люся? Яка ще Люся?.. Дівчино, ви помилилися. Не знаю я ніякої Люсі з музичної школи! Набирайте правильно номер! — роздратовано сказав він і кинув телефон.

Але бравурний марш знову зазвучав на всю кімнату — якась Люся з музичної школи не могла заспокоїтися.

— Чого вам треба?.. Та перестаньте хлипати, говоріть виразніше! Ах, це ви надсилали лист до служби знайомств… Замість Марти… А Марта — це… Марта? Ви викликали «швидку»?.. Що ви таке говорите? Вона хотіла накласти на себе руки?.. Але я… Чого ви телефонуєте мені?.. Я їй ніхто. Ніхто! Розумієте?.. Я… Я… нічого не обіцяв… Та вона ж сама… Дівчино! Я надто тяжко ліпив своє життя, щоб тепер усе втратити… Я себе втрачаю? Мене самого рятувати треба? Ви божевільна!.. Точно божевільна! Це до вас треба «швидку» викликати. Та що ви мені все про її душу та неземне кохання! Немає неземного кохання!.. І земного також немає! Не-ма-є!.. Вона що, янгол чи інопланетянка?.. Та якби всі через це… Ах, вона не така, як усі… Ну, якщо ви, Люсю, справжня подруга, то й потурбуйтеся…

Пожбурив мобілку на канапу. Узяв пакет із кормом. Руки тремтіли, корм розсипався. Риби підпливли до стінки акваріуму, широко розтуляли роти й незмиг­но дивилися круглими очима. Він