Читати книгу - "Віннету ІІІ"

Капітан схопився на ноги і закричав:

— Ти хочеш викрутитися і тому брешеш!

— Можеш розрізати мене на шматки, Капітане, але я кажу правду. Візьми свій ніж і вдар ним мене, ти знаєш, що я й бровою не поворухну.

— То ти кажеш правду?

— Так.

— Якщо це справді так, — замислено промовив Капітан, — то обидва вони повинні якомога швидше загинути. Ця парочка не заспокоїться, поки не знайде і не приріже нас.

— Вони нічого нам не зроблять, бо казали, що їдуть у Санта-Фе.

— Помовч, Вільямсе. Ти в сто разів дурніший за них, і то не сказав би їм, куди їдеш насправді. Я дуже добре знаю мисливців прерії та їхні звичаї. Якщо вони захочуть знайти наші сліди, вони знайдуть їх, навіть якщо ми літатимемо в повітрі. Нам слід бути готовими до нападу в будь-який момент. Запросто може бути, що й зараз хтось із них сидить десь поряд у кущах і підслуховує нас.

Коли я почув це, у мене по спині забігали мурашки. Але, на щастя, Капітан провадив далі:

— Я дуже добре знаю всі їхні штучки, бо цілий рік провів у товаристві знаменитого Флорімона, якого індіанці називають Ас-Ко-Лах, тобто Ведмеже Серце, від нього я наслухався, до яких витончених хитрощів вдаються мисливці. Запевняю вас, джентльмени, ці люди не збираються їхати в Санта-Фе і точно залишаться у своєму таборі до завтрашнього ранку. Вони чудово знають, що ваші сліди буде видно й завтра, а їхні коні мають відпочити перед далекою дорогою. На світанку вони підуть нашим слідом, сповнені нових сил та ідей, і хоча врешті-решт ми їх таки вб’ємо, вони теж встигнуть відправити на той світ з десяток наших. Кажуть, у Вбивчої Руки є рушниця, з якої можна стріляти тиждень, не перезаряджаючи її. Сам чорт змайстрував цю рушницю, а Вбивча Рука продав за неї душу. Нам треба напасти на них ще сьогодні ввечері, як тільки стемніє і вони ляжуть спати. Слава Богу, їх усього четверо, і більше ніж одного вартового вони не виставлять. Ти добре знаєш ту місцевість?

— Так, — відповів Вільямс.

— Готуйтеся, до півночі ми повинні бути там. Добиратися будемо пішки. Ми підкрадемося непомітно і нападемо зненацька, вони навіть не встигнуть подумати про оборону.

Ватажок розбійницької зграї знав нас не настільки добре, як йому здавалось, бо йому слід було віддати зовсім інший наказ. У прерії, як і в містах, люди схильні до перебільшень і охоче роблять, як то кажуть, з мухи слона. Варто комусь із вестменів гідно дати відсіч ворогові, проявити хоч трохи винахідливості, як чутка про нього розноситься від табору до табору, від багаття до багаття, його подвиги обростають все новими й новими неправдоподібними деталями, його вже називають непереможним, зачарованим, стверджують, що він продав душу дияволові, і врешті саме його ім’я діє на ворога з такою ж силою, як і його зброя. Саме таким чином мені дісталася рушниця від диявола, яка стріляє цілий тиждень без перезаряджання, хоч насправді я мав звичайнісінький двадцятип’ятизарядний штуцер від майстра Генрі.

— Де Патрік і всі решта? — запитав Капітан у Вільямса.

— Він поїхав до Хед-Пік, щоб зустрітися там із батьком, здається, він казав тобі про це. А дорогою він ще обскубає тих трьох купців — у них хороша зброя і трохи золота з собою.

— А трофеї він надішле мені?

— Передасть сюди з двома хлопцями, а третій поїде з ним.

— Найкращі рушниці точно мають ці два вестмени! Мені розповідали, що рушниця Святого Вуха влучає навіть із відстані тисячі двохсот кроків!

Раптом поблизу пролунав гавкіт дикого собаки. Це був невдало вибраний умовний знак, бо кожен знає, що у тих місцях дикі собаки не водяться.

Орієнтування. Монтана, прибл. 1912 рік. Фото Роланда Ріда.

— Антоніо повернувся, — зауважив Капітан. — Притяг фальшиві кілки із Льяно-Естакадо. Скажіть, нехай несе їх сюди, не залишає на видноті. Якщо Вбивча Рука і Святе Вухо тиняються десь поблизу, ми повинні діяти якомога обережніше.

Його слова остаточно переконали мене в тому, що ми маємо справу з добре організованою зграєю стейкменів, стерв’ятників пустелі, нещадних і вправних у своєму кривавому ремеслі, а під бізонячими шкурами лежала купа добра, яке забрали у жертв разом із життям.

Тієї ж миті на іншому кінці галявини, навпроти мене, з’явилася щілина у заростях. Я зрозумів, що це були зрубані біля кореня і зв’язані мотузками кущі, з яких зробили щось на зразок завіси, яка відділяла стежку від галявини. У ці майстерно облаштовані, непомітні для стороннього ока ворота в’їхали троє вершників. За їхніми кіньми тягнулися по землі причеплені на індіанський манір шкіряними ременями до сідла оберемки довгих палиць.

Прибульці привернули до себе всю увагу присутніх, і тепер я міг спокійно й непомітно відповзти. Але я вирішив прихопити дещо на згадку. Ще раніше, під час розмови, Капітан, що сидів на землі, розстебнув пояс, на якому висіли ніж і дві кобури з прикрашеними сріблом пістолетами. Простягнувши руку у прорізану мною раніше вузьку щілину, я тихенько витягнув один із них, запхав собі в кишеню й поповз назад, ретельно ховаючи всі сліди мого перебування як поблизу табору злочинців, так і трохи далі, на галявині, яку знову перестрибнув одним махом, повертаючись назад, на стежку, якою приповз сюди. Я пересувався задом наперед, спираючись на пальці рук і ніг, саме так я міг поховати власні сліди. На безпечній відстані від галявини я випростався й побіг до коня. Відв’язав його, сів верхи й помчав до своїх, не забувши зробити добрячий гак, аби ще більше заплутати стейкменів.

Уже сутеніло,