Читати книгу - "Віннету ІІІ"

— Маса Чарлі знову тут! — вигукнув Боб голосом, у якому звучала радість. Відчувалося, що він за ці дні пройнявся до мене ще більшою симпатією. — Боб дуже боятися, що маса Чарлі не повернутися.

Сем і Бернард не поспішали висловлювати свої почуття, хоча в їхніх очах читалося нетерпіння. Коли ми сіли, Сем запитав:

— І що ж ти дізнався?

— Купців уб’ють.

— Так я й думав. Ці псевдоскупники хутра поміняють свій курс і нападуть на трьох наших колишніх попутників уночі, або й серед білого дня.

— Відгадай, хто такий Двожильний.

— Я вже не раз тобі казав, що мені більше подобається поборотися з ведмедем, ніж відгадувати те, що мені можуть і так сказати!

— У нього зовсім інше ім’я.

— Не вважай мене повним ідіотом, Чарлі. Звичайно, я не повірив, що воно справжнє!

— Насправді його звати Патрік Морґан! — сказав я, але Сем не дав мені договорити.

— Патрік Морґан? — вигукнув Сем, і вперше за весь час нашого знайомства я побачив на його обличчі справжнє здивування. — Патрік Морґан? Невже ж таки? О, Семе Гаверфілде, ти старий осел! Ти був суддею й сам випустив убивцю своєї родини на свободу! Чарлі, ти точно знаєш, що це був він?

— Точніше не буває.

— Тепер я розумію, чому його обличчя здалося мені знайомим. Він — точна копія свого батька. О, Боже! Тепер усе сходиться! Куди ж він подався? Не можна, щоб він утік від нас!

— Спочатку він підкрадеться до тих трьох купців, пограбує їх і відправить трофеї в табір, а сам у супроводі ще одного негідника поїде на Хед-Пік, щоб зустрітися там із батьком.

— Негайно їдьмо за ним! Ми повинні наздогнати їх!

— Стривай, Семе, — зупинив я вестмена. — Уже стемніло, і ми не зможемо знайти його слідів. До того ж нам час готуватися до прийому почесних гостей.

— Почесних гостей? Хто ж зібрався нас відвідати?

— Цей Патрік входить до складу зграї грабіжників, у них тут поблизу табір. Їхній ватажок — мексиканець, якого вони називають Капітаном, він пройшов непогану школу у старого Флорімона. Я підслухав їх, коли Вільямс прийшов у табір і розповідав, хто та як зірвав їхні задуми. Тепер вони хочуть напасти на нас опівночі.

— Отже, вони думають, що ми заночуємо тут?

— Вони думають правильно.

— Гаразд, тоді я готовий затриматися тут, щоб не розчарувати їхніх сподівань. Скільки їх?

— Двадцять один.

— Трохи забагато на чотирьох, що кажете, Чарлі? Але ми розкладемо багаття і згорнемо наші куртки й ковдри так, щоб негідники подумали, що це ми. А самі влаштуємося неподалік і зачекаємо, коли вся зграя опиниться між нами й вогнем. Тоді ми отримаємо перед собою чудову мішень.

— Гарний план, — схвалив його пропозицію Бернард. — І на мою думку, це єдине, що ми можемо зробити в цій ситуації.

— Чудово! Тоді ходімо, поки ще не зовсім стемніло, наберемо хмизу для багаття, — сказав Сем, підвівшись зі свого місця.

— Не квапся, — втрутився я. — Ти справді думаєш, що ми таким чином зможемо впоратися з усіма бандитами?

— А чому б і ні? Упевнений, вони кинуться тікати після перших же пострілів, бо не знатимуть, звідки стріляють!

— А якщо їхній Капітан достатньо хитрий і розгадає наш обман? Тоді нам доведеться несолодко. І скільки б ми не відстрілювалися, втекти живими нам не вдасться.

— Справжній вестмен завжди повинен бути готовий до смерті, — заявив Сем.

— Але тоді ти не зможеш помститися Морґанам.

— Це чудовий привід, щоб тихенько втекти і не зв’язуватися з грабіжниками! Але цього ми не можемо дозволити собі бодай задля світлої пам’яті усіх тих, кого вони вбили в пустелі.

— Ти мене не зрозумів, Семе. Я придумав кращий план.

— Який?

— Треба напасти на їхній табір. Поки вони шукатимуть нас тут, ми заберемо їхніх коней і запаси їжі.

— Справді чудова ідея! Але коли вже ти говориш про коней, то чи не означає це, що вони зібралися нападати на нас пішки?

— Так. І їм доведеться вийти зі свого табору години за дві до півночі, оскільки йти сюди пішки треба довгенько.

— Ти впевнений, Чарлі?

— Звичайно, Семе! Чекаючи їх тут, ми ризикуємо життям, а позбавивши розбійників їжі та коней, ми на певний час позбавимо їх змоги діяти. Причому зробимо це без жодного пострілу.

— Але вони залишать вартового!

— Я знаю, де він ховається.

— Вони кинуться за нами навздогін.

— Пішки? А от якщо ми залишимося тут і встрянемо в перестрілку, тоді нам справді доведеться тікати.

— Ну що ж, переконав. Коли вирушаємо?

— Через п’ятнадцять хвилин, коли зовсім стемніє.

— Це бути гарно! — зрадів негр. — Боб їхати разом з усіма й забирати у розбійників всі речі. Це бути краще, ніж залишатися тут, Боб не хотіти, щоб його стріляти до смерті.

Тим часом темрява густішала, і незабаром ніч опустилася на прерію, і вже за кроків десять попереду не було видно нічого. Ми рушили, і я повів наш маленький загін до розбійницького лігва, вишикувавши вершників один за одним, як це зазвичай роблять індіанці. Ясна річ, я повів загін не прямою дорогою, а в обхід. Ми зробили гак приблизно милю завдовжки. Потім прив’язали коней біля краю густих чагарів і пішки рушили до вже знайомої мені галявини. І хоча