Читати книгу - "Хроніки Південного"

Тут і починається — з ранку до вечора. Кожного дня одне й те ж саме, і так без кінця: принести від корови молоко, нагодувати курей, собак, випустити курчат, напоїти телят, потерти буряк для свиней, полоти городи, підгортати бульбу, полити все у теплиці, зібрати чорну порічку, зібрати червону порічку, а потім аґрус і вишню, зібрати бджолиний рій, порізати зеймером поліна, а потім наколоти дров і поскладати все у дровітню, викинути зі стайні гній, на пасовиську відремонтувати огорожу, мед відкачати, траву скосити, проходячи луку декілька разів туди і назад, потім все пограбати, привезти, викинути, скласти…

…Зерно змолотили, висипали на подвір’ї — треба розкинути, щоб посушити, тоді провіювати, а тоді все позаносити до комори. А коли тільки випаде вільна хвилинка, тягнуть тебе до лісу за грибами, ягодами, а потім це все потрібно чистити, мити, варити варення, робити консервашку на зиму.

Якщо ягід не знайшов, то наламав гілок з липовим цвітом, і сидиш скубаєш їх вдома. Тільки приліг полежати, одразу двері відчиняються — іди сюди, допоможеш драбину віднести, або коня треба потримати, запрягти, підемо, ґедзів повідганяєш, поки я корову доїтиму… Ганяєш тих ґедзів, а вони тебе гризуть не менш, ніж ту корову. Намагаєшся від себе відганяти, тоді корова починає рогами махати. Якось як махнула — і встромила мені просто у стегно, шрам є досі. Я почав стрибати, наче заєць, корова головою махне — я в бік. Одного разу ми стояли біля паркану, корова змахнула, я з місця як скочив через паркан, зачепився за колючий дріт — шрам на іншій нозі донині.

Якщо ніхто до тебе не зайде і в обід дадуть спокійно подрімати, тільки-но ти почнеш куняти, неодмінно знайдеться муха, яку відганяєш, потім підводишся і намагаєшся прибити, але вона кудись злиняє, але конче з’явиться, коли ти знову ляжеш, і сяде тобі просто на ногу. А коли ти підскочиш і нарешті її заб’єш, сон кудись зникне і встанеш з ліжка весь роздратований.

Там, у «Рабині Ізаурі» є хоч якесь кохання, а тут — без шансів. Лягаєш увечері й знаєш, що завтра рано-вранці тебе розбудять, і поки роса ще не випала, підете косити траву для бичка та теляти. Я привіз декілька книг, думав, почитаю влітку. Коли вже погодився далі вчитися у школі, треба підтягнути оцінки з литовської мови. Кинув у торбу пару детективів і книжку Ерліцкаса. Згадав, що маю його, бо колись мені Едіта подарувала. Вона полюбляла дарувати всілякі незрозумілі речі — то фотку з фотоательє з написом про дружбу і пам’ять, то книжку. Вона ніколи не забувала мого дня народження. Я згадав того Ерліцкаса з тєліка, коли він грав заступника кандидата Вілкайтіса. Я відкрив книгу й усвідомив, що такого ніколи ще не читав, і у школі нам дають читати зовсім інакші книжки. Ви тільки послухайте:

Він неспішно підійшов до мене і запитав із широкою усмішкою:

— Хочеш в морду?

— Не хочу, — кажу, і він ніяковіє.

— Як так — не хочеш? — запитує він весь почервонілий. Я теж червонію.

— Бо дуже сильний дощ, — розгублено оправдовуюся.

На перший погляд, все це — безглуздя, але разом з тим він глузував з різних розпальцованих. Потім той чувак ще здоганяє того бандита, весь у запарці, що засмутив крутого пацана. Каже, ну добре, давай, вали. Але той ще розгубленіше відповідає: ай, може, справді — надто сильний дощ ллє. Все це мені нагадало останній мій вечір у Шяуляї, концерт «Помпи» і дорогу додому під дощем. Тут багато дощу і все здавалось депресивним, але я не міг не реготати. Усе тут відбувалося так, що не збагнеш, що відбувається і чому саме так. Йде дощ, тому все так. Імовірно, що мені не вдається теж добре справи з бабками прокрутити, бо часто дощить.

— Що з тобою сталося? — запитує тітка, яка, мабуть, досі ніколи в житті не чула, як я голосно сміюсь.

— Та нічого, я просто книжку читаю.

— А, ну гаразд, читай, читай.

Однак на селі читати книжку — те ж саме що лежати собі без діла у затінку і колупати пупок. Якщо читаєш — значить, не маєш що до роботи. Люба фігня тут набагато важливіша за книжку. Траву пограбати або потримати косу, поки її відіб’ють. І всім байдуже, що я читаю, щоб покращити свої оцінки. Тут серйозно дивляться лише на серіали, бо їх подивитися — просто свята справа.

Коли я зникав з поля зору, ховався зазвичай за стодолу і там трошки розважався. Друзів тут не мав, тому я причепив кільце і сам собі грав у баскетбол. Сам нападав і сам захищався, сам у себе м’яч забирав і сам свої кидки блокував. Тоді підраховував всі очки і зводив все у власну статистику. Пахав сумлінно за всі дивізіони НБА, всі команди грали по двічі, одна проти іншої, а я вибирав найкращих гравців. Іноді тих найкращих гравців я навіть зводив зі збірною Литви, і вони рубалися за кожне очко.

Якщо я бавився у футбол по тому самому принципу, тоді литовських футболістів у кращому випадку купували іноземні клуби, і наші Сукрістовас, Нарбековас та Іванаускас мали можливість пограти разом з Ван Бастеном, Гулліто чи Роберто Баджо. Якщо я кóпав якусь кульку і потрапляв в кут відчинених дверей стодоли, а потім встигав сам її звідти дістати, тоді мені не псував статистики Шмайхель чи Дасаєв, який досі чудово грав у моїх списках. Незвично було бачити стільки зірок на глухому хуторі. Тут краще дивляться образи святих та молебні. У місті, мабуть, ніколи не навчився б молитов. Але моя баба давно вже цей курс провела, і оскільки вона нічого поганого мені не зробила, то я відчував, що не маю права її розчаровувати, тому тепер відвідую костел і ходжу до сповіді. Коли я був дитиною, баба мені читала туркменські та казахські казки, і я всі їхні юрти та різні перипетії розкладав в нас на подвір’ї або у ровах, де ми сіно косили. До річечки Дретвініс до водопою приходили антилопи, і певно, що там на них чекав крокодил, а лев з бегемотом дружно опочивали у затінку. А тепер тут рубалися Барклі проти Джордона і Ван Бастен проти Нарбекова.

Окрім ведення статистики зірок баскетболу і футболу, я ще намагався подбати про свою фізичну форму в регбі. Замахало крутитися біля чоловічої команди. То вони мене беруть до себе, то знову не беруть. А я хочу нормально грати з ними в одній команді, а не