Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

Цей план свідчив про те, що в польських військових колах було чимало прихильників ідеї «політичного прометеїзму». Українському питанню вони відводили чи не головну роль у реалізації федералістичної програми. На думку цих людей, створення Української держави на Наддніпрянщині в усьому мало відповідати польським державним інтересам, оскільки, по-перше, завдяки допомозі українцям у створенні їхньої власної держави поляки могли б мирним шляхом вирішити на свою користь проблему належності західноукраїнських земель, а по-друге, новоутворена «Велика Україна», уклавши унію з Варшавою, входила б до польської федерації, чим значно послаблювала б Росію і, навпаки, зміцнювала б Польщу[158].

У заяві від 8 квітня 1940 р., зробленій військовими зі штабу Головнокомандувача, думки про «цивілізаційну» місію Польщі на сході, зокрема про допомогу українцям у створенні ними на Наддніпрянщині вільної та самостійної держави, повторювалися[159]. При цьому підкреслювалося, що проблема створення Української держави жодним чином не має пов’язуватися з питанням, кому мають належати польські «східні креси». У цьому плані офіційна політика польського уряду, на думку начальника штабу полковника Олександера Кендзьора, мусила полягати у збереженні status quo ante bellum. Справа східних територій II Речі Посполитої була винятково польською внутрішньою справою і не підлягала обговоренню з українцями.

Після капітуляції Франції у війні з Німеччиною та переїзду польських емігрантських властей до Великобританії прем’єр В. Сікорський у меморандумі до Форейндж офіс у червні 1940 р. заявив про прагнення польського уряду в Лондоні переглянути свою політику стосовно Москви[160]. Він погодився навіть на певні територіальні зміни на польсько-радянському кордоні, на прохід радянських військ через територію Польщі, окуповану Німеччиною, на співпрацю у формуванні в СРСР польської армії для спільної боротьби проти нацистів. І хоча невдовзі меморандум було відкликано, його поява свідчила про те, що польські військово-політичні сили в Лондоні, чи принаймні якась їх частина, під тиском обставин, імовірно, будуть змушені поступитися своїми національними інтересами, щоб відродити Польщу.

Певні зміни, що відбулися у ставленні польського «лондонського» табору до СРСР, а отже, і в розумінні проблеми «східних кресів», відобразилися в інструкції генералів В. Сікорського і К. Соснковського, надісланій у липні 1940 р. у Варшаву генералові Стефану Ровецькому — командувачу польського підпілля, створеного на всіх окупованих Німеччиною, а також приєднаних до Радянського Союзу довоєнних територіях II Речі Посполитої.

У ній зазначалося: «Наше ставлення до Рад як до окупанта не зазнало принципової зміни... Однак не виключено, що при подальшому розвиткові подій Росія в певний момент може опинитися на боці Англії як її союзника у війні проти німців... Тоді, може, доведеться переглянути наше ставлення в сенсі відкладення на якийсь час вирішення територіальної суперечки з радянським окупантом... Натомість уже зараз мусять бути переглянуті гасла про знищення Росії, що, однак, не повинно зашкодити встановленню тісніших зв’язків з українцями, які дружньо ставляться до Польщі. Вирішення українського питання в політичній площині належить винятково до компетенції уряду. Тому всі спроби дійти в цьому питанні якогось порозуміння з Вами, які, можливо, робитимуться з українського боку, слід обмежити лише до прийняття від українців відповідних заяв без надання їм будь-якої політичної, а тим більше військової інформації з нашого боку»[161].

Інструкція такого змісту, безперечно, обмежила можливості польських підпільників дійти якогось порозуміння з українцями і налагодити співпрацю з ОУН та іншими українськими самостійницькими організаціями. Загалом відсутність офіційної декларації польського емігрантського уряду в підтримку ідеї створення незалежної України стала однією з головних причин ухиляння в подальшому українських політиків від переговорів з поляками як на еміграції, так і на окупованих Німеччиною, а також приєднаних до СРСР територіях (хоча такі в поодиноких випадках і мали місце, про що йтиметься далі).

Якщо у польських урядових колах готові були принаймні взяти до уваги ідею створення незалежної Української держави на Наддніпрянщині в обмін на підтримку українськими незалежницькими силами антигітлерівської коаліції, то у будь-якому разі без включення до її складу Східної Галичини і Волині. Українські політики (особливо націоналістичного спрямування) в умовах територіального поділу Польщі і включення західноукраїнських земель до складу УРСР і СРСР, навпаки, неодмінно тепер висували вимогу забезпечення «соборності» українських територій, вважаючи її основною вимогою у справі українсько-польського порозуміння. Поразка Франції і підготовка Німеччини до війни з Москвою давали українським політичним діячам і військовим надію на здійснення у найближчий час їхніх планів, до того ж без будь-якої згоди, а тим більше допомоги з боку Польщі та її союзників.

Тим часом 9 серпня 1940 р. на засіданні англійського військового кабінету було прийнято рішення про можливість згоди офіційного Лондона на встановлення майбутнього польсько-радянського кордону саме по лінії Керзона. Спеціальна місія британського посла Стаффорда Кріпса наприкінці літа прибула до Москви та поінформувала про це радянське керівництво[162].

З поразкою Франції і змінами, що сталися внаслідок цього у