Читати книгу - "Якоб вирішує любити"

— Ніколи.

— Знаю.

Він приніс зі собою трохи хліба й сиру в хустині. Я відмовився їсти, тож він з'їв за мене, тоді витер хусткою рот і заклав її до кишені. Розглянувся спершу в саду, потім у домі і нарешті покликав мене. Він запалив під піччю і налив собі склянку вина з пляшки, яку знайшов у кухонній шафці.

— Можна трохи й зігрітися. Там, нагорі, нам напевно не візьмуть цього за зле.

Він усміхнувся.

— Ти справді її любив?

— Так.

— Як я своїх коней?

— Так. Як вони? — відказав я.

— Залишилося всього п'ять. Трохи схудли, але витягнуть.

Він налив і мені вина, і ми сіли ближче до вогню.

— У тебе з нею щось було? — спитав він.

— Що ти маєш на увазі?

— Тобі, як-не-як, уже вісімнадцять.

Якусь часину ми сиділи непорушно, темрява все більше заполоняла кімнату.

Він взяв мою руку і міцно її стиснув.

— Ти думаєш, життя скінчилося, правда? Мені так само здавалося, коли твоя бабуся померла при Ельзиних пологах. Ось побачиш, з'явиться інша дівчина. Завжди хтось з'являється, це просто питання часу.

— В тебе так ніхто і не з'явився, — відповів я.

— Це щось інше, я був удівцем з дитиною.

Ми змовкли.

— Хочеш, розповім тобі щось? — запитав він. — Так і час швидше мине.

Дідові оповідки були частиною мого дитинства, так само, як і Рамінині. Він добре знав, що я не заперечу, навіть якщо він повторюватиметься, а тому, не чекаючи відповіді, повів.

— Відколи ми, Обертини, існуємо, нас переслідують всілякі нещастя. Іноді мені навіть здається, ніби війна з Каспарових часів так ніколи й не закінчилася. Вона триває нескінченно.

А тоді знову розповідав про лотаринжця на службі у шведів, який одного дня постановив рушити в дорогу додому, в Дьєз, перейшов через Воґези, а опинившись на землі, яку вважав своєю, вибив майже цілу родину, перш ніж на тому самому місці заснувати власну.

Коли я слухав його отак у піввуха, озирався і в кожному кутку бачив Катіцу, коли вино текло моїми жилами, а ніч опускалася на село, в мені міцніло переконання, що я ніколи більше не зможу любити.

Це було чотири місяці до того, як я опинився тут, у гробівці. А трохи більше години тому з головної дороги на немощений путівець, що вів до нашого села, повернула ціла колона вантажівок. Хоча було вже пізнє надвечір'я і почало смеркатися, польовий сторож добре її розгледів, але в нього не було часу забити на сполох. Росіяни були швидші за будь-яку бурю.

Цього разу з кількох вантажівок, що зупинилися перед церквою, вистрибнули невеличкого зросту, присадкуваті солдати з монгольськими лицями, в інших, окрім водіїв, нікого не було. Їхній офіцер у супроводі румунського перекладача пішов простісінько до плебанії, що стояла одразу при церкві. Пароха вони застали за вечерею.

— Кажіть бити в дзвони! — наказав офіцер.

— Навіщо? Адже нема ні бурі, ні пожежі.

— Бо інакше я Вас пристрелю.

В цю мить до плебанії увійшов замковий, і парох послав його на дзвіницю. Офіцер витяг з кишені списки і тицьнув парохові під ніс.

— Ми шукаємо всіх німців віком від вісімнадцяти до сорока п'яти років, їх вивезуть на Сибір. Зараз Ви підете з нами і покажете, де вони.

Парох Шульц захитався, йому довелося вхопитися за край стола.

— Чому саме я?

— Бо Ви всіх тут знаєте. Скажете їм, щоб узяли з собою лише стільки, скільки зможуть внести. Кого зловлять на вулиці — застрелять на місці. Вас вони послухають.

Якщо парох гадав, що своєю зрадою сербської родини випив повну чашу провини, то тут виявилося, що він помилявся. Було ще в тій чаші досить недопитого.

— Я