Читати книгу - "Домбі і син"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Застуда, схоплена під час хрестин, пішла в корінь, уразивши, мабуть, якийсь особливо чутливий орган, що ніяк не міг зігрітися в холодному затишку батька, — в усякому разі, від того дня Поля переслідували самі нещастя. Місіс Уїкем часто казала, що ніколи не бачила аж так покривдженого долею малого.
Місіс Уїкем була дружиною офіціанта, а бути дружиною офіціанта — це майже те саме, що бути вдовою. До вступу її на службу до містера Домбі поставились прихильно, бо здавалося очевидним, що ні вона за кимсь, ні хтось за нею впадати не буде, і її взяли за няньку через день чи два після того, як Поль так раптово був відлучений від груді. Місіс Уїкем була білява жінка з бровами, що завжди пнулися догори, й головою, що завжди хилилася донизу. Вона мала лагідну вдачу й любила, щоб її пожаліли — як любила жаліти себе чи будь-кого на світі. У неї було надзвичайне вміння бачити все в найсумнішому, найжалюгідцішому світлі, наводити різні страхітливі аналогії і діставати з усього цього неабияку втіху.
Навряд чи потрібно казати, що ані найменший натяк на всі оті прикрощі не дійшов до відома величного містера Домбі. Було б дивно, якби хто-небудь у цілім домі — не виключаючи й місіс Чік з міс Токс — наважився бодай би шепнути йому, що з — маленьким Полем не все гаразд. Містер Домбі сказав собі, що його син, як всі інші, мусить перехворіти всіма дитячими хворобами і чим скорше це станеться, тим краще. Міг би він відкупитись від них чи знайти підставну особу, як то роблять при наборі в армію — він би не пошкодував грошей. Але оскільки це було неможливо, то містер Домбі, з властивою йому зарозумілістю, лише дивувався примхливості природи і кожного разу розважав себе думкою, що ось іще одну милю дороги подолано і настільки ж поближчала знаменна кінцева мета. Почуття, яке тепер опанувало його і росло разом з Полем, було нетерпіння — він не міг дочекатися, коли мрії про об’єднану поколіннями могутність переможно здійсняться.
Деякі розумники запевняють, що егоїзм — джерело найпалкішої любові та прив’язань. Від самого початку юний нащадок містера Домбі був для нього настільки важливою часткою його власної величі, тобто (бо це одне і те ж) величі торговельної фірми «Домбі і Син», що батьківські почуття його було видно, мов на долоні, — як і кожну славну красою споруду, — аж до найглибших підмурків. А втім, він любив сина усією любов’ю, на яку був здатний. Коли в глибині його мерзлого серця й було якесь тепле місце, то його посідав маленький Поль, а на крижаній поверхні коли й одбивався якийсь образ, то був образ сина — тільки не немовляти чи дитини, а дорослого сина — «Сина». Ось чому він так нетерпляче поривався до майбутнього, перестрибуючи проміжні щаблі. Ось чому, незважаючи на свою любов, він так мало цікавився ними: йому здавалося, наче життя його дитини зачаровано таким чином, що Поль повинен стати дорослим — тим дорослим Полем, з яким він щодня подумки радився й будував різні плани, немов то була вже дійсність.
Так минуло п’ять років, Поль підріс. Він був гарненький хлопчик, тільки личко мав бліде та задумливе, і це примушувало місіс Уїкем багатозначно похитувати головою і тяжко зітхати. З усього було видно, що владності йому не забракне — його вже тепер аж розпирало від райдужного передчуття власної значущості, якій підпорядковувалися всі і все. Погідної вдачі, інколи він пустував і брикав, як кожна дитина, але іншим разом сидів дивно, по-старечому замислений у своєму кріслечку, скидаючись на одну з тих моторошних істот (і розмовляючи як вони) сто й двохсотрічного віку, що ними в казках підмінюють дітей. Він часто зазнавав цих нападів передчасної старості, іноді дуже раптових, нагорі, в дитячій кімнаті, — тодї він казав, що втомився, навіть коли грався з Флоренс чи гарцював з міс Токс у спільній упряжі. І вже зовсім неминуче траплялося це кожного разу, як його крісельце переносили до батькової кімнати, де вони по обіді сиділи разом біля каміна. То була найдивоглядніша пара, яку будь-коли освітлював вогонь у каміні: містер Домбі, врочистий і випростаний, що пильно вдивлявся у полум’я, і його маленька подоба зі старечим обличчям, що так само втопляла очі в червоній глибині, зосереджено і пильно, мов мудрець. Містер Домбі обмірковував складні питання світового характеру, а його маленька подоба поринала в бозна-які химерні мрії, невиразні думки та незв’язні міркування. Містер Домбі не гнувся від надміру крохмалю та пихи: його маленька подоба — внаслідок спадковості й несвідомого мавпування. Обидва — надзвичайно схожі й водночас разюче неподібні один до одного.
Одного разу, коли вони вже довгий час сиділи отак мовчки, а містер Домбі виявив, що хлопець не спить, тільки коли цілком випадково завважив відблиск вогню, що самоцвітом іскрів у його зіницях, маленький Поль порушив тишу питанням:
— Тату, а що таке гроші?
Несподіване це запитання так тісно було пов’язане з предметом роздумів містера Домбі, що той навіть трохи розгубився.
— Що таке гроші, Полю? — перепитав він. — Гроші?
— Так, — відповіло дитя, спершися ліктем на бильце крісла і втупивши допитливий погляд в обличчя містера Домбі. — Що таке гроші?
Містер Домбі зніяковів. Він хотів би дати йому вичерпну пояснення, з ужитком термінів «платіжний засіб», «валюта», «девальвація», «вексель», «вексельний курс», «дорогоцінні метали», «ринкова ціна дорогоцінних металів» і таке інше, та, глянувши на крісельце, таке маленьке проти його крісла, вдовольнився тим, що сказав:
— Гроші — це золото, срібло, мідяки, гінеї, шилінги, пенси. Ти знаєш, які вони?
— О, це я знаю, — відповів Поль. — Але я не про це питаюся. Я хочу знати, що таке гроші взагалі. — І — боже милий! — яке ж бо старече обличчя підніс він до батька!
— Що таке гроші взагалі? — повторив містер Домбі, відсуваючись разом з кріслом, щоб краще роздивитись мудрагелика, здатного на такі запитання.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Домбі і син», після закриття браузера.