Читати книгу - "Аутсайдери"

«Отакої! — подумав Симон, чекаючи, поки той відпустить його руку. — У цих краях усі міські голови тільки те й роблять, що стежать за перебігом подій на літературному фронті». Проте після магазинчика він уже не знаходив у собі ані сил, ані бажання чомусь дивуватися.

Метлух присів на лаві поруч, не зводячи з нього очей.

— А я вас скрізь шукаю, — повідомив він. — Випадково помітив — ба, думаю, оце той самий письменник!

— У вашому місті не сховаєшся, — посміхнувся Симон.

— Еге ж, це точно. Містечко у нас зовсім маленьке, як бачте, але до статусу смт дотягуємо, — він засміявся. — Тому всі все бачать і про все знають…

— Ви сказали, що шукали мене? — перервав Симон потік його слів.

— Саме так. Сьогодні у нас святковий захід, і ваша присутність обов’язкова.

— Захід? На честь чого?

— Ну як же, — здивувався Метлух. — На честь вашого прибуття до нас!

— Що?

Голова з усмішкою підморгнув йому.

— У Ковильці не кожного дня опиняються такі відомі люди як ви, і наш обов’язок — прийняти вас, як годиться. Тому ми й вирішили, так би мовити, запропонувати вам знайомство з нами, а ви, своєю чергою, розкажете нам щось про себе. Усім буде цікаво.

— Мушу зізнатися, це досить несподівано, — вимовив Симон. — Коли ви тільки встигли…

— Це було нескладно; — відказав голова. — Сьогодні неділя, робити людям нічого… До того ж усі бажають подивитися на справжнього письменника. Я подумав, що краще відразу зібрати ваших прихильників під одним дахом, ніж потім вони будуть набридати вам поодинці.

— Справедливо. І коли ж цей ваш захід?

— За годину.

— Ну, ви даєте! Але ж я не встигну підготуватися! — він занепокоєно глянув на свою куртку-джинсівку. — Та й не маю чого вдягти задля такого урочистого моменту…

— Та годі вам! — махнув рукою голова. — Яке готування, яка одежа?! Може, у вас у місті це й має таке велике значення, але нас цікавить винятково ваша особа, — він підвівся й наостанок іще раз потиснув йому руку. — Приходьте, ми всі на вас чекаємо.

— Я прийду, — кивнув той.

Метлух схвально посміхнувся й пішов геть, залишивши Симона у стані приємної розгубленості.

Сума, яка була в кейсі, становила сорок тисяч доларів.

Даромир гадки не мав, що тепер із ними робити. У межах Ковильця це всього лиш купа папірців, оскільки тут не те що банку, а й обмінного пункту не знайдеться. Якщо залишитися, то користі від них нуль. А їхати звідси він поки що не збирався.

Після того як хлопчик, а потім і письменник пішли в місто, Даромирові теж захотілося з’ясувати свою дислокацію. Ковтнувши на кухні зварену Яриною каву, він натягнув плаща й вийшов із будинку. У місто він чомусь вирішив виїхати на своєму BMW, хоча міг би обійти його пішки за якусь годину. І чим більше він роздивлявся з машини все навкруги, тим більше переконувався, що це місце просто створене для того, щоб від когось у ньому ховатися.

Той шматок асфальтованого шляху, що привів його сюди з шосе, був єдиною ниточкою, яка поєднувала селище з довколишнім світом. Будь-яка інша вулиця зрештою обрубувалася тупиком, і далі не було нічого, крім нескінченних міріад соснових стовбурів, які військом обступили Ковилець. Неймовірно… і це містечко досі живе? Справді унікально. У такій ізоляції міг би існувати невеличкий хутір на двадцять хатин, але це селище якимось чином тримало цілком пристойну форму і помирати, здається, не збиралося.

Мешканці, що сиділи на лавах біля будинків, крокували тротуарами або й просто стояли посеред шляху, супроводжували машину Даромира здивованими поглядами. Звісно, це ж єдиний автомобіль тут. Але де в біса інші? За час свого ознайомлювального об’їзду він усе ще не бачив жодного. Ярина щось казала про людей, які приїздили сюди й залишалися; цікаво було б поспілкуватися з кимось із них. Але вони, мабуть, уже настільки тут прижилися, що відрізнити їх від корінних жителів він навряд чи зміг би.

Зустрівся письменник, що приїхав учора в Ковилець. Все ж незрозуміло, якого дідька він тут забув. Хоча в цих адептів мистецтва завжди у голові дивні примхи… Може, фантазія скінчилася, то він і надумав підновити її в провінції, відчути себе вільною пташкою. Що ж, у кожного свої проблеми. Вони перекинулися чемними привітаннями й рушили далі, кожен своїм маршрутом.

У наступному провулку на нього очікувала несподіванка. Розслаблено споглядаючи будинки обабіч дороги, Даромир ледь не скрикнув, коли раптово щось промайнуло перед машиною. Щось кругле й різнобарвне… Він миттєво натиснув на гальма, дивуючись власній удачі. Ну от, знову інцидент на дорозі, вже втретє. Що за чортівня?

Перед очима стрибнув веселковий гумовий м’яч, відскочив від капота й покотився по асфальту. Даромир уже виглядав у пошуках неслухняного малюка, збираючись щонайменше сказати йому кілька різких слів із