Читати книгу - "Дикий собака Динго"

— Ні, ні, я піду зразу додому. Я боюся — скоро почнеться буран.

Женя побігла, затуляючи рукою обличчя од вітру.

Таня навпочіпки сіла перед Колею і почала розв'язува- ти ремінці.

— Ти забився? Тобі боляче? — спитала вона.

Він промовчав.

Навколо темніло все: річка, крига, небо.

Пальці у Тані змерзли. Вона гріла їх, зрідка міцно затискуючи між колінами. Коля намагався не стогнати. Дівчинка подала йому руку. Він підвівся і знову сів на сніг.

— Ти зламав собі ногу? — злякано спитала Таня.

— Ні,— відповів Коля, — я тільки трохи розтяг жилу. Ця дурна Женя зовсім не вміє кататися.

Потім Таня почула Колин сміх, хоча сміятися йому зовсім було не слід.

Можливо, він сміється з неї, з її страху за його життя? Можливо, тільки прикидається і жартує, а нога в нього зовсім не болить?

— Подивись на дорогу, — сказав він сміючись, — це ж Тигр несе в зубах твої ковзани. Я так і думав, що ти заховала їх.

Вона глянула на дорогу.

Так, Тигр біг до них, тягнучи за ремінці ковзани. Він поклав їх біля ніг дівчинки і сів поряд, чекаючи від неї подяки. Таня погладила замерзлою рукою його холодну шерсть. Але навіщо тепер їй ковзани і де він узяв їх? Собака, певно, викопав їх у заметі за будинком. І тяг їх вулицею, лякаючись перехожих. А вітер кидав його в сніг. Йому, мабуть, було важко тягти. І все даремно: їй тепер не потрібні ковзани.

— Що ж мені робити? — спитала вона. — І мами вдома немає. Нікого немає, крім Тигра. Але якщо ти не можеш іти, то я віднесу тебе до рибальських будинків. Тут лишатися не можна. Ти не знаєш наших буранів.

— Я не боюся ваших буранів, — уперто відповів Коля. — А якщо ти думаєш, що я злякався вашої глибокої річки і тому не пішов тоді у воду за цим нещасним котеням, то діло твоє. Думай як хочеш. Іди, якщо ти боїшся.

— Ні,— заперечила Таня, — я не боюся бурану, я боюся за тебе. Я знаю, що це небезпечно, і залишуся з тобою.

Вона сіла на сніг біля Колі і подивилася на нього з ніжністю, яку не хотіла більше приховувати. І обличчя в неї було стурбоване.

Він схилив голову.

— Я повинен бути вдома, — сказав він. — Я дав батькові слово. Адже він не знає, де я.

— Що ж мені робити? — повторила Таня.

Дівчинка одвела очі від Колі і вагаючись подивилася на Тигра, який весь тремтів на летючому снігу; потім повеселішала й скочила на ноги.

Небо сповзало з гір і стелилося, наче дим, на ущелинах. Чорна далина була близько, стояла за скелями поряд. А все-таки Найстрашніший вітер ще не вилетів з-за піщаної коси, де було розкидане каміння. І сніг ще не падав зверху. Буран насувався поволі.

— У нас є час, — сказала Таня. — У Філька собаки, а я чудово правлю нартою. Я прижену їх сюди. Ми ще встигнемо. Почекай мене тут, і я одвезу тебе додому до батька. Тільки не бійся. З тобою залишиться пес. Він не втече.

Таня посадила Тигра на замет і дала йому лизнути свою руку. Він лишився на місці, злякано позираючи на північ, де буря вже надавала снігові руху і коливала ліси на горах.

Таня вибігла на берег.

Нахиливши обличчя і розсікаючи вітер тілом, вона пробігла вулицею, між високими кучугурами снігу. Всі ворота були зачинені. Тільки у дворі Філька стояли розчинені навстіж. Хлопчик щойно приїхав з батьком на собаках і стояв на гайку, очищаючи свої лижі від снігу. Раптом він побачив захекану Таню і здивовано позадкував. Собаки лежали біля воріт — їх ще не встигли розпрягти. І каюр — довга палиця з ясена — стирчав у снігу поряд з нартами.

Таня схопила каюр і впала на нарти.

— Що ти робиш, Таню! — злякано крикнув Філько. — Стережися, вони злі.

— Мовчи, — сказала Таня, — мовчи, милий Філько. Мені треба швидше відвезти Колю до батька. Він вивихнув собі ногу на ковзанці. Я зараз прижену твої нарти. Річкою це близько.

Вона махнула каюром, крикнула на собак по-нанайському, і собаки винесли її з воріт.

Поки Філько встиг сплигнути з ґанку і надіти на ноги лижі, нарти були вже далеко. Але він усе-таки побіг слідом за Танею, щосили гукаючи:

— Буран, буран! Куди ти? Почекай мене!

Та дівчинка вже не чула його крику.

Вона сиділа на нартах, як справжній мисливець. Вона чудово правила, тримаючи напоготові каюр, і дивно, собаки слухалися Таню, хоч її голос був для них незнайомий.

Філько зупинився. Вітер ударив його в плечі і змусив присісти на лижі. Але хлопчик не повернув назад.

Він трохи посидів на лижах, міркуючи про те, що трапилося, про вітер, про Таню і про себе самого. Він вирішив, що все добре повинно мати добре спрямування, і, повернувши раптом од хати, побіг на дорогу, що вела через ліс у фортецю. Він побіг просто назустріч бурі.