Читати книгу - "Ген воїна"

Марійка вийшла нагору з бункера і роздивилася навколо. Години за півтори-дві вояк із Василем прибудуть сюди. Потрібно щось вирішувати. Сигнал старшому пішов, але ж відповідь можна отримати і тут, а можна і з центрального бункера. Із досвіду Марічка знала, що відповідь прийде не раніше, ніж за добу.

«Підірвати бункер і тікати. Якомога далі, — жінка намагалася зібрати думки до купи. — А як же Василь?» Василь став для Марічки прообразом усіх тих, хто заслуговує на переродження. Переродження усіх тих, кого по світу гнобить купка можновладців. У Василя, як і у мільйонів таких василів по усьому світові, є шанс побачити геть інше життя. Головне, щоб старший обрав правильне рішення.

— Треба лишитися, — Марічка погладила широченний стовбур сосни, яка завалилася на будівлю одного з корпусів піонерського табору, і розчавила його. — Як буде, так і буде.

Яма, що утворилася від вибуху, була чималою — діаметром метрів п’ятдесят і досить глибокою. У радіусі ще двадцяти метрів від епіцентру дерева просто лягли на землю і розтрощили рештки садиб.

— Чисто! — крикнув Андрій.

— І в мене чисто, — обізвався Дяк із іншого боку.

— Що ж тут, у біса, відбулося?

— Важко сказати, — Дяк підійшов до Андрія і почухав потилицю, — однак мені це надто не подобається.

Андрій витягнув планшет. Цятка, що вказувала на росіянина, була зовсім близько, кілометрів за два.

— Треба йти, Дяче. — Андрій дістав із кишені телефон, який забрав у Анісімова: — Ось, про всяк випадок, хай буде в тебе. Наказ генерала: знищити росіянина, «Кві###тників» і дізнатися, що зі знімальною групою. Якщо зі мною щось трапиться, доведи справу до кінця, виходь із зони і відразу ж зателефонуй генералові. На все про все у нас десь тридцять годин. Решта — на те, щоб вибратися з зони і вийти на зв’язок. Зрозумів?

Дяк кивнув. Чоловіки подалися через зруйновану вулицю до лісу. Метрів за п’ятдесят від місця, де мав бути росіянин, вони розійшлися у різні боки. Дяк почав обходити з правого боку, а Андрій з лівого.

Обережно, щоб не ламати гілок, Андрій продирався крізь ліс, час від часу завмирав і прислуховувався. Раптом попереду почулося специфічне клацання. Три звуки, пау­за, потім знову три. Андрій клацнув пальцями і повторив позивний. Мабуть, Дяк щось знайшов і кликав його до себе. За хвилину Андрій уже був біля напарника, що лежав у кущах перед невеличкою галявиною.

— Дивись, — прошепотів напарник.

Андрій обережно визирнув і побачив на галявині людину. Сивий бородатий чоловік сидів під деревом. Він був лише в трусах. Голова, на якій виднілася запекла кров, безсило схилилася на груди. Руки, викручені назад за спину, охоплювали стовбур сосни.

— Овва, це щось новеньке, — прошепотів Андрій. — Схоже на приманку. Давай по-тихому оглянемо все навколо.

Чоловіки методично обстежили ліс у діаметрі з півсотні метрів. Росіянина не було, щоправда, кілька зламаних гілок вказували, куди він пішов. Андрієві навіть здалося, що росіянин навмисне ламав гілки і цим указував їм напрямок.

— Гаразд, Дяче, я підійду. А ти поки що тримай усе під прицілом.

Андрій поволі вийшов на галявину, тримаючи автомат перед собою. Нічого не відбулося. Він присів перед старим.

— Гей, чоловіче, ти чуєш мене?

Сивоголовий розплющив одне око. Праворуч від скроні до потилиці під волоссям виднілася глибока рана. Праве око запливло кров’ю.

— Він сказав, що ви... що прийдете.

— Хто?

— Кацап, хто, — дід намагався посміхнутися. — Він скинув одяг, бо підозрював, що десь є жучок, і тому ви йдете за ним.

— Правильно думав, — Андрій аж тепер побачив купу військового одягу трохи збоку від бранця.

Військові черевики також валялися поруч, тож тепер вирахувати росіянина неможливо. Андрій махнув рукою, і Дяк вийшов на галявину.

— Ти знаєш, куди він пішов? — звернувся знов до діда.

Старий мотнув головою, зібрав до купи усі свої сили і ледве чутно відповів:

— Т-тут недалеко є покинутий піонерський табір, йдіть у напрямку Копачів, там дорога одна. Він пішов за Марічкою...

— Хто така Марічка?

— Вона не тутеш... ня, — язик в діда заплітався, — вона прийшла, щоб розповісти правду.

— Яку правду?

— Правду про станцію, — дід трохи отямився, його погляд сконцентрувався на Андрієві. — Хлопче, ніякої аварії там не було.

Дяк, ще раз ретельно оглянув галявину, обійшов сосну, біля якої сидів бранець.

— Бойко, тут наручники, зараз я відстібну.

— Добре, — Андрій знову переключився на діда.

— Ні! — раптом скрикнув старий. — Кайданок не чіпай!

Проте наручники вже розчинилися, і дідові руки впали вниз, він за інерцією почав хилитися набік. Андрій навіть не почув, а радше відчув шостим чуттям, як десь поруч спрацьовує механізм.

— Дяче, лягай! — крикнув щосили і кинувся за дерево, до якого був прикутий дід.

Пролунав вибух.

У кабінеті генерала, окрім нього, перебувало ще двоє: кремезний, років під шістдесят, чоловік у військовому, і значно молодший, років до п’ятдесяти,