Читати книгу - "Оранжеве сонце"

— О всемогутній небесний Вогню!.. До тебе гукає Е, що хотів заприятелювати з Вогнем, твоїм братом, який упав з неба!.. Е відчував до твого брата велику прихильність, та чаки бояться гарячих рук Вогню, а тому і не люблять його… Але вони ще, може, і заприятелюють колись з одним із твоїх братів! Пощади нерозумних чаків, що забили довбнями твого брата, пощади!

Услід за Е То хотілося теж проказати покірне слово «Пощади!», але враз, ніби у відповідь на слово друга, все навколо спалахнуло сліпучим полум'ям — засяяли хмари і гори, долини і урвища, все просвітилося так, що здавалося: простягни лише руку і доторкнешся до вершечків дерев, зубців скель, до самих прояснілих хмар. Але простягувати руку не зважився б жоден сміливець — ураз усе заволало таким диким гуком, що Е подався назад і вдарився спиною об камінь. То теж мало не4 вилетів із заглибини. Це була відповідь могутніх небесних істот — сердита, нещадна і жорстока. Та враз усе згасло, земля знову провалилась у темінь. Гук завмер, натомість потужно засвистів вітер, що, напевне, вихоплювався з ротів могутніх істот — вони вже були десь поблизу, однак ні Е, ні То їх не бачили зараз, та й раніше теж не доводилося їх уздрівати. Істоти дули з усіх сил, вони могли звалити з ніг будь-кого з чаків, не встояв би на ногах, мабуть, і сам вождь Ту, та й мало у якої тварини чи звіра вистачило б спромоги втриматися і на чотирьох ногах!..

Тим часом небесні істоти знову почали наввипередки кидати згори вогненні гілки, валячи десь у височині невидимі скелі. Раптом на землю полилося стільки води, що Е здалося, неначе він зненацька разом з То опинився на дні такої величезної водойми, яка вміщала в собі не лише долини і верхівки скель, але й саме небо. Небесні палаючі гілки просвічувалися крізь воду, переливаючись дивним сяйвом, проте гук ішов з неба не через воду — він вривався без будь-якої перешкоди, вільно і дико.

Юнаки притиснулися один до одного, чекали, коли могутні істоти втомляться і зроблять перепочинок. А ті й не думали втихомирюватися. Навпаки, вони ще більше розпалювались.

Повз ту заглибину, де сиділи юнаки, з гуркотом почала проноситися вода, — вийшовши зі струмка, вона підхоплювала по дорозі каменюки і гупала ними об стіни гори. Води прибувало все більше й більше. Зрештою вона почала перехлюпуватись у заглибину, сполоскувати ноги, далі сягнула колін… Юнаки випросталися як могли — вийти ж назовні не могли, бо там нісся потік такої сили, що годі було й боротися з ним! А вода шугала за спини, намагалася відштовхнути від стіни і вивалити юнаків у свою бурхливу круговерть. Хлопці щосили повпиралися руками й ногами в краї заглибини. Вода піднімалася ще вище.

— Вода добирається до шиї! — гукнув То.

— Хай То тримається!..

— Могутні істоти хочуть потопити нас!

— Хочуть!.. — тільки й мовив Е — ним оволоділо таке пекуче бажання будь-що перебороти пінястий потік, вистояти, вціліти, хоча він цілком усвідомлював, що коли вода заллє голови, то на цей раз уже ніякого порятунку не буде. — А ми не піддамося!

— Е уміє дихати у воді?

— Е уміє у воді не дихати! — проказав Е з такою певністю, що здивувався й сам.

— То цього не вміє…

— Хай То тримається!..

То більше ні про що не питав, нічого не говорив. Запеклість у голосі Е надавала йому впевненості, сили. Вода піднялась ще вище, і, щоб дихнути, юнакам треба було викидати з води голову.

— Хай То тримається! — ще раз гукнув Е.

— То триматиметься, поки буде чим дихати!..

Це були важкі подихи — за повітрям треба було спинатися усім тілом угору, а руки і ноги німіли в холодній воді, судомило в спині і в'язах. Та хлопці не здавалися. Нараз Е відчув, що до повітря почало легше дотягуватися, неначебто вода більше не прибувала, неначебто її ставало менше. Юнакові хотілося сказати про це То, але щоб промовити одно-друге слово, теж треба було мати силу, а її залишилося обмаль. Однак То, певне, і сам помітив, що кладеться на краще.

Кожен наступний подих ставав легшим, зате важчало тіло — його все трудніше було втримувати руками й ногами, які нібито понабрякали. Вода вирувала — тисла на спини, підштовхувала зісподу, норовила вирвати із заглибини і понести кам'яним руслом з гір на долину. Нарешті повінь почала помітно спадати.

— Гроза вщухає? — запитав То.

— Вщухає. Е вже став однією ногою на дно!

— Могутні істоти не хочуть, щоб Е і То загинули.

— Не хочуть, — сказав Е і раптом щосили закричав у напрямі отвору із заглибини: — Юнаки дякують могутнім істотам! Коли Е ще раз зустріне брата могутніх істот — подружить із ним!..

— Про якого брата говорить Е?

— Про Вогонь!

— Про Вогонь? — здивувався То. — Звідки Е знає, що Вогонь — брат могутніх істот?

— Е здогадується. Адже коли високо в небі гніваються могутні істоти, завжди з'являється Вогонь.

— І справді: Вогонь — брат могутніх істот!

— Вогонь падає з неба на землю, — жваво промовив Е. — І живе Вогонь на землі доти, поки має що їсти.

— Е каже правду.

Вода із заглибини вилилася так само швидко, як налилася. Понад руслом струмка все ще клекотів потік, але він помітно звужувався, стихав. Хлопці вийшли з своєї криївки. Настрій в обох був чудовий — пощастило уникнути вбивчої круговерті потоку. На небі просвітліло, листя дерев заблискотіло прозорими краплинами — у кожній жило малесеньке розпечене коло. Воно поблискувало доти, поки на небі сяяла їхня величезна подоба. Юнаки вигукували, радісно сміялися. Раптом То примовк, спохмурів — він дошкульно ляснув себе по нозі. Метнувся до заглибини, далі занишпорив довкола, зазираючи під кожен великий камінь.

— То не знаходить