Читати книгу - "Зоряні крила"

Він встав з крісла, підійшов до вікна. Три літаки летіли над лісами, обминаючи аеродром. Він стежив за ними, аж поки вони зникли в невисоких хмарах.

Раптом він повернувся і чітко промовив:

— Що б ви сказали, Юрію Борисовичу, коли б, наприклад, Ганна Ланко опинилася в нашому товаристві?

Крайнєв ледве помітно здригнувся, але зразу оволодів собою. Він слухав Дорна так, ніби йшлося про вчорашній сніданок, — жоден рух не зраджував його хвилювання. А Дорн уже говорив, що Ганна буде тут через п'ять днів після того, як Крайнєв розпочне роботу. Це має бути чесна джентльменська угода — коли Дорн не виконає своєї обіцянки, Крайнєв може відразу ж все покинути.

Юрій сидів, байдуже дивився на зелену воду, але очі його блищали трохи сильніше, ніж звичайно.

Яринка підвелася з дивана, ступила два кроки до Крайнєва, потім спинилася і знову сіла в куточок на своє місце. Їй хотілося кричати, говорити Крайнєву про зраду і ганьбу, але вона сиділа, мнучи в руках хустину. Крайнєв мусив вирішувати сам.

Дорн сів у крісло цілком вільно і спокійно, як людина, певна своєї перемоги. Він приготувався чекати. Можливо, що чекати доведеться дуже довго. Дорн закурив цигарку і відкинувся на спинку крісла.

Знайомі думки відвідали Крайнєва.

… Мабуть, зараз у далекому Києві, у хімічній лабораторії інституту стратосфери, працює його Ганна. Довгими тонкими пальцями керує вона ніжним механізмом аналітичної ваги. Навкруги неї багато пробірок, колб, реторт, і руки її рухаються між ними впевнено і не поспішаючи.

Ось вона скидає свій халат, мне руки, одягає синє м'яке і тепле пальто, виходить з інституту і потрапляє в порив осіннього кошлатого вітру.

Вона зникає в натовпі людей, які поспішають додому, і знову з'являється в пам'яті на його балконі.

Потім він бачив її на вокзалі. І це все…

Крайнєв уважно глянув на Дорна. В прозорих зіницях безбарвних очей холодними крижинками застигло чекання.

Юрій усміхнувся. Він зміг усміхнутися просто і невимушено і зрозумів, що тепер вже цілком володіє собою, знову може змагатися і перемагати.

— Знаєте що, Дорн, — просто сказав він, — з того нічого не вийде.

В очах Дорна майнула ледве помітна тінь.

— Я пригадую, — вів далі Крайнєв, — що в історії траплялися такі факти, коли батьківщину зраджували через жінку. Тепер я, зваживши на помилки історичних героїв, цього не зроблю. Отже, зараз про це навіть можна і не розмовляти.

Десь у глибині грудей Дорна закипіла лють. Вона пінилася, піднімалася вгору, грозилася вихлюпнутися з горла і вогняним потоком облити Юрія. Дорн відчув, що лють і справді може прорватися. Це було б його цілковитою поразкою і тріумфом Крайнєва. Слідкуючи за кожним своїм рухом, стримуючи себе, барон підвівся з крісла.

— Ви можете думати до ранку, — голос його звучав здавлено, — завтра ранком я мушу мати остаточну відповідь.

— Нічого іншого не буде.

Двері зачинилися за Дорном із стриманим лютим дзвоном. Крайнєв усміхнувся.

Яринка заплакала тільки тепер. Вона знала, що відповідь свою Крайнєв вирвав із самого серця. А Крайнєв сидів, дивився на неї і усміхався тепло і радісно. Ця усмішка висушила сльози Яринки, принесла спокій і, ніби промінь, віддзеркалилася на вустах.

А під розплатаними крилами велетенського орла в своєму кабінеті ходив Людвіг фон-Дорн, сухо ламаючи довгі пальці з припухлими суглобами.

Заснути в ту ніч Крайнєв не міг. Це вперше в житті до нього в гості прийшло жовте, мутнооке безсоння. Думки тієї ночі були незвичайними.

Дорн чекатиме на відповідь завтра ранком. Ще є час. Ще можна повернути все. Ще можна прийти і сказати…

Крайнєв навіть підвівся на ліжку. Він сидів, дивився в задушну темряву, і безмежне здивування пронизувало його думки. Він жодної хвилини не був актором перед собою, коли дивувався, як така неприпустима думка могла з'явитися в арсеналі його бойових думок. Крайнєв був здивований і трохи зляканий. Невже і справді нерви його не можуть витримати такого невеликого іспиту?

Він встав з ліжка і зробив кілька кроків по кімнаті. Стояв у цілковитій темряві і тиші, але здавалося, ніби по всьому будинку лізе тихе таємниче шарудіння, хтось крадеться по довгих коридорах, хтось підходить до кімнати, хтось іде до нього, щоб вирвати з самого серця страшні до розпачу слова.

Юрій рвучко повернувся туди, де мали бути двері. Задушлива темрява і мертва тиша навалювалися на нього, не давали вільно дихати, затискали думки, наганяли розпач.

Крайнєв махнув кулаком, ніби відбиваючи напад невидимого ворота. Щось із дзвоном упало на підлогу, розлітаючись на тисячу дзвінких скалок. У тиші ночі це було схоже на вибух бомби. Юрій здригнувся і застиг, чекаючи інших вибухів.

Непорушна тиша панувала над будинком.

Тоді Юрій увімкнув світло. Уламки скла від розбитої склянки лежали на паркеті, поблискуючи гострими вогниками. Разом з темрявою зник розпач. Помалу минав нервовий напад. Юрій відчув холод і накинув на плечі ковдру.

Він сів у крісло і став напружено дивитися на маленьку секундну стрілку годинника. Вона ніби намотувала на себе тривожні думки. Юрій заспокоївся. Мабуть, ніколи ще не міркував він так розважливо, гостро і холоднокровно.

Він перевірив усю свою поведінку і не міг нічого закинути собі, крім маленької дрібниці. Весь час наступав Дорн, а Крайнєв ніби оборонявся. Чи не час самому