Читати книгу - "Небесний народ"

десь у тихіших місцях, наприклад коло берега в очереті, хоча для цього їм доводилося з натугою гребти проти течії. Поводили себе качки розв’язно та голосно, і їх веселе крякання про те, що вони побачили та знайшли, заповнило тепле повітря навколо. До бурхливих вражень пернатих додамо, що очерет на той час уже виріс доволі високим, отож там, коло берегів, було досить-таки затишно. Загальний стан умиротворення доповнювала течія, що виблискувала віддзеркаленою зеленню, а повсюди на поверхні виднілися в тіні золоті сонячні прогалини. Найгарніше було в затінку липи на галявині. Тут сонячне світло таємничо приглушувалося листям, котре, відбиваючись у потічку, тремтіло, мовби ним колихав вітер.

Качка вирішила спинитися, мабуть, відпочити. Отож біля самого берега знайшла грунт мілководдя, на якому і стала, упершись перетинчастими лапками.

— Я тут залишуся на хвилинку, — пояснила вона качурові та почала старанно струшувати із себе краплинки води.

Качур глянув в її бік, кивнув на знак згоди та й собі підплив і став поруч.

— А комусь знову спаде на думку, — весело прибалікував він, будучи, очевидно, в доброму настрої, — що ми, качки, можемо все. Немає серед фауни іншого, хто б стільки вмів. Воно й справді, як роздумати: хто може і літати, і плавати, ще й пірнати, як захоче. Качка здатна ходити по суходолі, а забажає — то й на воді посидить.

— Ось візьмемо, моя люба, до прикладу, риб, — продовжував далі качур. — Вони мастаки плавати, і це факт, якого не заперечиш. Проте роблять вони це де? Правильно, вглибині, у воді. Ти ж бачила риб під собою, як опускала голову в потік?

— Ну якщо вже про риб, — відповіла качка, — то про маленьких, їх зручно їсти: ковтнув і все. Правда, їх треба, звісно, спочатку піймати.

Проте качур не дав себе відволікти гастрономічними подробицями і гнув своєї:

— Ет, думки в тебе якісь зигзагами: почала про одне, а говориш про зовсім інше. І ото завжди так з тобою. Ніколи думку до кінця не докажеш. Ти послухай, що я тобі мовлю.

— Та і ти нічим не кращий, — відрізала качка, — говориш водночас про різні речі. Хіба тільки-но не згадував про ходіння, плавання і літання, і то водночас, га?

— Я про відмінні качині особливості, моя люба, а не про їжу. І взагалі, мені так видається, чого не можна ковтнути, то ти й говорити про таке не будеш.

— А ти що, не їси? — спитала єхидно качка і розмахнулася дзьобом, ніби зібралася кинутися вперед. — Апетит у тебе добрячий, про нього усюди, де б ти не появився, говорять.

— Ну звичайно, моя люба…

— От бачиш, а я про що? Погоджуєшся зі мною, га?

— Ой, Господи Боже ж ти мій… — зітхнув селезень.

Качур та качка вже прожили достатньо довго разом і були направду щасливі у парі. Це не підлягало сумніву. Але вони не були однаковими. Так, до прикладу, качур був натурою спостережливою і любив роздумувати над побаченим. Міркуючи над тим чи іншим, він одразу висловлював свої думки вголос: щоб не пропали даремно, залишившись тільки в його голові. Тому досить часто і траплялися ситуації, коли філософствування селезня напряму не пов’язувалися з якимись насущними проблемами, тобто не мали практичного застосування. А от його подружка була повною протилежністю своєму партнерові. Її помисли крутилися винятково навколо об’єктів, які можна загребти під крило і з’їсти дзьобом. Такий стан речей не дуже тішив качура, проте водночас він прекрасно усвідомлював, що самими абстрактними висловлюваннями хробака з річкового дна не витягнеш, а від роздумів, висловлених уголос, ніяке молоде жабеня у дзьоб саме не полізе, навіть якщо з цього самого дзьоба походять екстрафілософські фрази. Отож час від часу між партнерами ставалися розходження в думках, такі собі невеличкі незгоди та суперечки, бо люди, чи в даному випадку качки, які охоче філософствують про сенс життя, на все мають свою думку. А ще їм подобається, щоб їх вислухали та взяли сказане до уваги.

— Мила, — продовжив тим часом селезень, — та ж послухай мене хоча б один-єдиний раз. Я не мав наміру з тобою сперечатися про їжу. Я хотів уже вкотре наголосити, як воно гарно — бути качкою. Ми, за великим рахунком, благословенні істоти. Як же ж радіє від цього душа, моя мила!

— Та воно все дуже гарно, але чи зможемо втішатися життям, — заперечувала качка, — як навіть макової росинки в роті не буде?

— Та грім би його ясний побив! — не зміг утриматися качур. — Перестань уже про харч. Стули писок!

— Йой, Боженьку милий, — захлипала відразу качка, — який ти неввічливий зробився, кричиш на мене, свариш. Я ж бо тільки як ліпше хотіла. Не кажи до мене «стули писок», кажи «закрий дзьоба», саме так кажуть до порядної качки.

— От коли закриєшся, от тоді й буду до тебе звертатися, як належить. Зрозумій-бо, нарешті, що я тобі втовкмачую! Я ще був зовсім маленьким, але вже серйозно задумувався про довколишній світ. Навіть повісти не можу, як глибоко вражало мене розмаїття природи та всілякі події. Очерет на сонці, подорож річкою через сосновий бір або перший мій політ. Я вже мовчу про пірнання, бо вважаю, що не було тоді більш щасливої істоти у прозорій воді, ніж я.

Качка спостерігала за селезнем, який гордовито та впевнено погойдувався на воді коло берега, а дрібненькі хвилі на поверхні струмка плюскотіли об чудові синенькі смужечки на його крилах. Ноги її партнера червоніли крізь воду, очі випромінювали розум та доброзичливість, от самичка й перестала злитися на свого подруга.

— Розповідай далі, — примирливо сказала вона, — твоя оповідь таки нікому не зашкодить.

— Нікому не зашкодить, — задумливо та неспішно повторив качур і замовк. Він уже було хотів знову розізлитися, коли несподівано пригадав собі, як цією весною качка захистила від яструба їх малечу. Невеличка, слабка, без гострих кігтів, з тупим дзьобом, яким не воювати, а лише в намулі побовтати або впіймати ним маленьку рибку чи хробака. А вона кинулася на хижого птаха та