Читати книгу - "Справа про 19 роялів, Еміл Вахек"

— Я хотів би звернути вашу увагу на те, що діється в Кардових Варах. Мені дуже не подобається, що Тикач…

— Тикач щось накоїв? Такий сумлінний працівник? — удавано здивовано перепинив його Клубічко. — Дозвольте запитати, що саме?

— Ви це й самі добре знаєте, — одрубав Петровіцький. — У нього ж за партнера ваш Трампус. Як-не-як ви повинні знати, що робить Трампус у Карлових Варах!

— Так, знаю — п'є мінеральну воду, — недбало відповів Клубічко. — У нього відпустка за станом здоров'я.

— Справді? То нехай собі п'є воду й не суне носа в політику. Як мені відомо, «четвірка» має ловити злодіїв, а не встрявати в політику.

— Я вперше чую, що Трампус встряє в політику. Мені завжди здавалося, що вона його зовсім не цікавить.

— Здавалося! — .ущипливо сказав шеф. — Ну, коли ви вже нічого про це не знаєте, то я відкрию вам таємницю. У Карлових Варах, — місті, де ми повинні діяти особливо обережно, Тикач і топ ваш Трампус викликали своєю поведінкою страшенне невдоволення тамтешніх членів генлейнівської партії. Їх заарештовують, турбують безглуздими допитами, створюючи враження, що ми їх переслідуємо. Я цього не потерплю. Це абсолютно несумісне з добре відомими вам намірами нашого уряду. Нам треба жити з ними у злагоді, в разі потреби — проявляти навіть самовідданість. А надто в Карлових Варах, де міститься їхній політичний штаб.

— Я, власне, ще не знаю, про що йдеться.

Петровіцький сердито блимнув на нього.

— Хтось розбиває там роялі маловідомої марки, — сказав він неохоче, — а Тикач з Трампусом забрали собі в голову, що це роблять тамтешні німці.

— Розбивають ті роялі чехам? — невинно запитав Клубічко.

— Ясна ж річ, що тамтешні чехи не мають багато роялів.

— А може, це роблять чехи? — знову невинно запитав Клубічко.

Шеф мало не сплюнув.

— Я не знаю, хто їх там розбиває, але Тикач узяв собі в голову, що це робить, — він заглянув у папірець, — якийсь Віртер. Це член партії Генлейна. Тикач його заарештував і переглядав його особисту кореспонденцію. Все це призвело до того, що на Віртера було вчинено замах.

Він кинув Клубічкові «Карлсбадер національцайтунг», де червоним олівцем було обведено якусь статтю. — Бачите, німці роздули вже з цього цілу справу.

— Про це я не знав, — відповів Клубічко. — Певно, вони пишуть, що замах на Віртера вчинили чехи?

— Це не має значення, що вони пишуть, — відрубав Петровіцький, — але дуже неприємно, що йдеться про наші органи безпеки, якими керують чеські урядовці.

— Тепер я пригадую, — сказав Клубічко, — мені писав про це Трампус. Хтось мало не вбив Віртера у його номері в «Імперіалі». Це, напевно, був німець, бо Віртер мав справу тільки з німцями.

— Невідомо, чи це був німець, бо про це взагалі майже ніхто нічого не знає. Але хто б то не був, наш відділ безпеки причетний до цієї справи тим, що заарештував Віртера. І це дуже прикро. Власне, неприпустимо. Тикач має наші інструкції.

— Але Тикач не мій підлеглий, — зауважив Клубічко.

— З ним ми упораємося самі. Проте Трампус — ваш підлеглий. Накажіть йому, нехай лікується, а не думає про роялі.

— У тих роялях, певно, щось заховано. Той, хто це шукає, поводиться, як злочинець. Отже, ми маємо підставу цим цікавитися. Зрештою, роялі розбивають не лише в Карлових Варах. Три випадки зафіксовано також у Празі, один навіть у консерваторії. Здається, то був досить цікавий випадок. Поки що не зовсім ясно, чи це справа рук німців. У Празькій консерваторії діяла чешка. Принаймні бездоганно розмовляла по-чеськи. Ви гадаєте, що треба припинити розшук злочинців і в Празі? Аби тільки догодити генлейнівцям?

Петровіцький люто глянув на нього.

— Йдеться не про те, щоб їм догодити, а лише про те, щоб мати від них спокій.

— Якщо я повинен припинити розшук у Празі, то прошу дати мені письмову інструкцію, — як завжди, чемно мовив Клубічко.

Петровіцький зиркнув на нього ще лютіше і стенув плечима.

— Ще чого захотіли! Дійте так, щоб це відповідало інтересам держави. Але я не хочу приховувати, що був би спокійніший, коли б ви припинили і празький розшук. Якби цього вимагали політичні причини. Під три чорти ті роялі. І без них маємо досить клопоту.

— Будь ласка, пане шеф. Сподіваюсь, що одержу від вас інструкцію в письмовій формі.

Петровіцький нічого не відповів і закінчив аудієнцію словами:

— Я чекаю, що ви негайно дасте Трампусові точні вказівки.

— Так, не турбуйтесь, він їх отримає.

Клубічко вийшов такий розлючений, що про роботу не могло вже бути й мови.

Він подумав, що можна було б трохи розвіятись прогулянкою в Стромовці, де він уже давненько не був. До цього чудового парку, — як на його думку, кращого навіть за славнозвісний Булонський ліс, — Клубічко завжди простував каштановою алеєю, що вела до палацу одного празького німецько-єврейського магната, а одразу ж за ним стояв майже завжди безлюдний літній палац якогось празького намісника. З північного крила вхід веде на невеличку, але чудову терасу. З неї відкривається чудовий краєвид на стародавній парк, засаджений рідкісними деревами, звезеними сюди з усіх кутків земної кулі.

Крутою стежкою Клубічко зійшов униз до перехрестя, звідки одна дорога вела до Празького зоопарку. Нею, важко гупаючи, по-військовому карбуючи крок, марширувала група чоловіків у темних дощовиках. На ногах у них були білі панчохи, а на головах — тирольські капелюхи. П'ята колона… Всі знали, що їхні одноплемінники на кордоні дістали завдання певного дня ударити в спину нашим прикордонникам, знищити телеграфний зв'язок, зруйнувати мости і залізничні колії, а оці загони у Празі — блискавично захопити вокзали, пошти, установи й викликати в столиці хаос. Усі це знали, тільки уряд удавав, ніби в цьому немає нічого серйозного, ніби збаламучені Гітлером німці просто бавляться у солдатиків. Дехто вдавав, ніби вірить, що Гітлер, коли вони відкриють йому шлях на Радянський