Читати книгу - "Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко"

гарячу смолу. Тепер і не виберешся, і не відмиєшся, і не відчистишся. А все Хівря винна! Хоча й життя мене припекло. Визначив Щупак у Німеччину моїх дочок — Прісю й Ольгу. Ольга хоч доросла, а Прісі ще й сімнадцяти не виповнилося. Скрипаль і каже: «Вступиш у поліцію, дочки дома лишаються». От я і вступив. Пропав, як руда миша в Петрівку! І на дітей пляма. Хто їх батько? Поліцай і убивця!

— Таке й скажете, — заспокійливо мовила Марія Федорівна. — Навіщо ви, Хомо Гордійовичу, на себе зайве говорите? Хіба ви здатні когось убити? І на роботу пішли заради дітей.

— «Добра» в мене робота, — криво посміхнувся поліцай, — будь вона тричі проклята! Знаєте, де я був недавно? У Мануйлівці. Там німці уже порішили біженців та оточенців. І я мусив стріляти. А що будеш робити? Назвався грибом — лізь у козуб.

Поліцай випив ще чарку й продовжував:

— Дітей і тих постріляли. Жила в Мануйлівці молодичка з трьома дітьми, найстаршій дівчинці було, мабуть, років дванадцять, мала, як моя Нінка. Гарна така дівонька, вродлива, як писанка. І так просилося бідне: «Не вбивайте мене, я жити хочу!» І зараз у вухах отой крик стоїть. Пристрелив її Скрипаль. — Сіроштан ударив кулаком по столу, вигукнув: — Не можу бути поліцаєм! Не можу! А путі назад — нема! — Він опустив голову, дивився в тарілку, ніби боявся глянути на людей, на білий світ.

Навпроти сиділа пополотніла Галина Іванівна. Женько сполохано дивився на поліцая, принишк, з надією поглядав на Юрка, ніби шукав у нього захисту.

Сіроштан підняв голову, сказав:

— Тепер у нас новий начальник поліції. З Києва прислали. Усі груди в хрестах. Наш він, місцевий. І ви його знаєте, бо він про вас розпитував.

— Хто ж він? — запитала Марія Федорівна.

— Симон Маковій, колись його батько на Самусівці шинок тримав. Так це його синок об'явився, старається.

— Так що ж нам робити, Хомо Гордійовичу? — забідкалася Марія Федорівна.

— Не знаю, що вам і порадити, — роздумливо мовив поліцай. — Тут треба добре помізкувати. Не думайте лише спровадити біженців із села, бо всі дороги перекриті. І наказ — стріляти всіх на місці. Хіба що на човен та в плавні. Так і там довго не висидиш — комарі заїдять. Хай, може, Юрко піде до Маковія, — порадив поліцай, — замовить слово, хоча й на це мало надії. Ні, нехай все-таки Юрко піде! Догнав — не догнав, а побігти можна. Тільки не зволікайте, бо машини вже підігнані.

Поліцай піднявся з-за столу:

— Спасибі вам за чарку, за сніданок, і хай вам бог допомагає, а я поїду далі.

Галина Іванівна, мов закам'яніла, сиділа за столом. Нарешті опам'яталася, заметушилася, заходилася складати в брезентову сумку Женьків та Лесин одяг. Потім одягла на себе жакет, запнулася і безпомічно сіла на лаву.

— От і все. Чує моє серце, що настає нам кінець. Постріляють нас німці. І хай стріляють! Нема вже більше сили жити в отакому страсі!

Марія Федорівна збирала зі столу посуд, і її хвилювання видавали руки: вони дрібно тремтіли, й тарілки неголосно дзвеніли, вдаряючись одна об одну.

— Не треба впадати в розпач, Галино Іванівно, давайте поміркуємо, як нам бути, — озвалася нарешті. — Я думаю так: нехай Юрко зараз піде до діда Захарка, — мати поглянула на годинник, що весело цокотів на стінці, — часу в нас вистачає, і домовиться, щоб ви в нього пережили днів три, а то й чотири. А як німці знімуть наряди навколо села, підете на Васильківські Дачі. І хай Юрко справді поговорить з Маковієм, звернеться до Маєра. Іди, Юрку, домовляйся з дідом Захарком.

Хлопець берегом Прип'яті побіг до сусідів і невдовзі повернувся. Дід згодився переховати біженців, пообіцяв, якщо треба, то триматиме їх у себе до приходу наших.

— Тепер ідіть, — заклопотано сказав Юра. — Німці можуть і раніше наміченого часу прислати поліцаїв. Як все буде гаразд — то я прийду за вами, а як ніхто з наших до вечора не навідається, нікому не показуйтеся на очі. Чекайте провідника, він виведе вас на Васильківські Дачі.

Юрко нерішуче стояв на порозі, дивився на Лесю, хотів її заспокоїти, підтримати, потиснути на прощання руку, але не насмілився, важко зітхнув і мовчки вийшов з хати.

На березі Прип'яті його наздогнала Леся.

— Проведу тебе до переправи. Добре? Може, Юро, ми востаннє йдемо цією стежиною. Розійдемося і ніколи більше не зустрінемося.

— Ти не журися, Лесю, — заспокоював дівчину Юрко, — лейтенант якось казав, що вас літаком можуть вивезти на Велику землю. І через місяць, а то й раніше ви будете в Москві, серед своїх. А як до нас прийде Червона Армія, ти напишеш мені листа. Добре?

— Обов'язково напишу! — пообіцяла зажурено дівчина. — І сама приїду. Я тебе, Юрко, ніколи не забуду! Ніколи! А ти будеш пам'ятати мене, не забудеш?

Юрку важко було говорити. Йому дуже не хочеться розлучатися з Лесею. Він ледве стримувався, щоб не розплакатись.

— Ніколи не забуду, — нарешті тихо відповів. — Як закінчиться війна, ми обов'язково зустрінемося. Обов'язково! Лиш би дожити… Я так, Лесю… — Хлопець ледве не сказав «люблю тебе», але вчасно стримався і ледве чутно прошепотів, — хочу, щоб ти завжди була зі мною і ми дружили все своє життя.

Дівчина підійшла до Юрка і ніжно-ніжно глянула йому в очі. Потім опустила голову, важко зітхнула, повернулася і, не оглядаючись, швидко пішла додому.

Юрко довго дивився їй услід, хотів на все життя запам'ятати струнку Лесину постать, русяву голівку, довгу золотисту косу, заплетену барвистою стрічкою.

Нарешті дівчина зникла за кущем верболозу, і Юрко поволі пішов до поліції. Мало надії, що Маковій дозволить Лесі та її родині лишитися в селі. Тут вся надія на Маєра. Але чи захоче той втручатися в цю справу. Кожному, хто потрапляв у списки приречених, майже не лишалося надії на рятунок.

За думками й не помітив, коли дійшов до поліції. Піднявся на ґанок. На дверях напис