Читати книгу - "Пригоди Гулівера, Джонатан Свіфт"

наче тенісні м'ячі, нещадно хльоскали моє тіло. Я насилу спромігся навкарачки долізти до грядки з чебрецем і заховатись там, лігши ницьма на землю, але потім я десять днів нікуди не виходив з дому - так у мене все боліло. Проте в цьому немає нічого дивного, бо природа зберігає тут ті самі пропорції в усіх своїх виявах, і тамтешні градини в тисячу вісімсот разів важчі за європейські - це я можу засвідчити з власного досвіду, бо з цікавості виміряв і зважив їх.

В тому ж таки саду зі мною трапилася ще страшніша пригода. Віднісши мене в безпечне, як їй здавалося, місце, моя маленька нянечка залишила мене на самоті із своїми думками (про що я часто просив її), а сама з вихователькою та кількома знайомими фрейлінами пішла на другу половину саду. Цього разу вона не взяла з дому моєї скриньки, щоб не утруднювати себе. Коли вона зайшла так далеко, що не могла вже чути мого голосу, до саду якось ускочив маленький білий спанієль одного з садівників і опинився коло місця, де я лежав. Понюхавши повітря, він зараз же підійшов до мене, схопив у зуби, побіг до свого хазяїна і, крутячи хвостом, обережно поклав мене перед ним на землю. На щастя, він був так добре вимуштруваний, що не заподіяв мені ніякої шкоди й навіть не подер одягу. Бідолашний садівник - мій добрий знайомий і приятель - страшенно перелякався. Він обіруч підняв мене з землі й запитав про моє здоров'я, але я був такий розгублений, що не міг звести духу й спершу не відповів нічого. Через кілька хвилин я вернувся до тями, і садівник відніс мене до моєї няньки, яка тим часом повернулась туди, де залишила мене, і дуже схвилювалася, не знайшовши мене там і не чуючи відповіді на свої поклики. Вона добре вилаяла садівника за його собаку, але нікому не сказала про цю пригоду, боячись накликати гнів королеви, а я, сказати правду, мовчав, бо думав, що така пригода не додає мені честі.

Після цього випадку Гламделкліч вирішила ніколи не спускати мене з ока надворі. Я й раніше побоювався такого рішення і втаїв від неї кілька невеличких прикростей, що скоїлися зі мною під час її відсутності. Одного разу шуліка, ширяючи над садом, напав на мене; він не схопив мене і не заніс у своїх пазурах тільки тому, що я не розгубився й видобув свій тесак, а потім утік під захист густого живоплоту. Іншим разом, зійшовши на свіжу кротовину, я по саму шию провалився в яму, через яку кріт викидав нагору землю, і мусив вигадати якусь брехню, щоб пояснити, чому в мене забруднений одяг. Трапилося мені також зламати собі праву гомілку, спіткнувшись об черепашку равлика, коли я гуляв сам та думав про мою бідну Англію.

Не можу сказати, чи мені було приємно, чи прикро, що під час моїх самотніх прогулянок дрібні пташки зовсім не виявляли остраху переді мною; вони стрибали не далі як за ярд від мене, шукаючи хробачків та іншої поживи, і поводились так байдуже й спокійно, наче біля них не було нікого. Я пригадую, як один дрізд до того знахабнів, що вихопив у мене з рук шматок пирога, який дала мені Гламделкліч на сніданок. Коли я хотів упіймати яку-небудь пташину, вона зухвало поверталась до мене, намагаючись дзьобнути мене в пальці, хоч я їх і ховав, а потім спокійнісінько стрибала собі далі шукати черву та слимаків. Та одного разу мені пощастило звалити на землю коноплянку, щосили пожбуривши на неї чималим дрючком. Обхопивши обома руками шию птиці, я з виглядом переможця поніс її до моєї нянечки, але дорогою пташка, тільки приголомшена ударом, очумалась і почала так гамселити мене крильми по голові й по боках (хоч я й тримав її далеко від себе і вона не могла дістати мене кігтями), що разів двадцять я мало не випустив її. Визволив мене один слуга, скрутивши птиці шию, а на другий день, з наказу королеви, мені подали її на обід. Якщо пам'ять не зраджує мене, та коноплянка була трохи більша за англійського лебедя.

Фрейліни її величності часто запрошували до своїх покоїв Гламделкліч, наказуючи їй приходити зі мною, щоб зробити собі приємність подивитися та помацати мене. Вони не раз роздягали мене й голого клали собі на груди, що було мені дуже гидко, бо, правду сказати, шкіра їхня тхнула препогано. Я згадую про це аж ніяк не для того, щоб ославити достойних дам, яких я безмежно поважаю; мені здається тільки, що відповідно до мого малого зросту мої чуття були гостріші, тим часом як для своїх коханців або одна для одної ці високоповажні особи не більш неприємні, ніж люди такого ж рангу у нас в Англії. Та й, зрештою, їхній природний запах був усе ж таки стерпніший, ніж запах їхніх парфумів, від якого я миттю зомлівав. Я й досі не можу забути, як один мій щирий приятель у Ліліпутії якось гарячого дня, коли я багато працював фізично, наважився поскаржитись на прикрий запах, що йшов від мене, хоч я хибую на це не тяжче, ніж більшість представників моєї статі; вся річ, здається мені, в тім, що нюх у ліліпута був такий же гострий щодо мене, як мій щодо жителів Бробдінгнегу. Не можу, проте, не віддати належне моїй володарці королеві та моїй нянечці Гламделкліч - від них завжди пахло так само приємно, як і від наших англійських дам.

Коли моя нянечка приносила мене до фрейлін, найприкрішим для мене було те, що вони поводилися зі мною без будь-яких церемоній, наче я був якимось зовсім нікчемним створінням. Вони роздягалися при мені догола й міняли сорочки, посадовивши мене на туалетний столик просто перед своїми голими тілами, і повірте, що це видовище було для мене аж ніяк не звабливим і викликало тільки огиду та жах. Шкіра їхня, коли я дивився на неї зблизька, здавалася мені страшенно грубою, нерівною, строкатою, поцяткованою родимками з добру тарілку завбільшки, з яких стирчали волосини, грубіші за нашу шворку. Про інші частини тіла я вже й не говоритиму. Так само анітрохи не соромлячись, фрейліни звільнялись при мені від випитого і виливали принаймні по два барила в посудину, яка вміщала понад три тонни. Найвродливіша з фрейлін, мила й пустотлива шістнадцятирічна дівчина, іноді садовила мене верхи на один із своїх сосків і виробляла зі мною багато