Читати книгу - "Мобі Дік, Герман Мелвілл"

Зверніть увагу на дивовижну легенду про те, як червоношкірі заселили цей острів. Ось ця легенда.

Колись у давнину на новоанглійське узбережжя спустився з неба орел, ухопив у пазури маленького індіанця й поніс його геть. Батько й мати, голосячи, проводжали свою дитину поглядами, аж поки орел зник з очей за обрієм. А тоді вони вирішили плисти навздогін. Після довгого, сповненого небезпек плавання на своїх каное вони натрапили на острів і знайшли там порожню кістяну кліточку - скелетик бідолашного малюка.

Що ж тут дивного, коли оті нентакітці, народившись на морському березі, і прожитку стали шукати в морі! Спочатку збирали на піску крабів та їстівні скойки; осмілівши, забродили в воду з волоком і ловили макрель; набравшися досвіду, почали випливати на човнах у море по тріску; а врешті, спустивши на воду цілий флот великих кораблів, дослідили весь водний світ, оперезали його нескінченним поясом навколосвітніх плавань. Зазирнули й у Берінгову протоку, оголосили на всіх морях, улітку й узимку, навесні й восени, довічну війну найбільшій з живих істот, що пережили потоп, істоті страховинній, подібній до гори! Отому морському Еверестові, морському мастодонтові, наділеному такою величезною неусвідомленою силою, що навіть його переполоху слід боятися більше, ніж його найбезстрашніших і найлютіших нападів!

І таким чином оті голі нентакітці, оті морські самітники, висипавши зі свого мурашника серед моря, обпливли й завоювали весь водний світ, наче справжні Александри. Вони поділили між собою Атлантичний, Тихий та Індійський океани, як три держави-пірати поділили Польщу. Нехай Сполучені Штати приєднують Мексіку до Техасу, хай поглинають Канаду й Кубу; нехай британці заполонюють усю Індію, хай вивішують свій строкатий прапор на самому сонці, та дві третини поверхні земної кулі належать нентакітцеві. Бо море - його власність; він володіє ним, як імператори імперіями, а інші моряки мають право тільки пропливати через його володіння. Торговельні судна - це всього лиш дуже довгі мости, військові - всього лише плавучі фортеці, і навіть пірати та капери, хоч вони держаться моря, як грабіжники великих шляхів, тільки грабують інші судна, тобто інші часточки суходолу, такі ж, як самі вони, але не здобувають свою поживу з самих бездонних глибин. Тільки нентакітець єдиний живе й розгулює в морях; тільки він, коли вдатись до біблійної мови, пускається в море на кораблях, переорюючи його в усіх напрямах, наче свій власний лан. Там його дім, там його робота, якої не зупинив би навіть новий потоп, хоч би він затопив усі оті мільйони китайців. Він живе на морі, як перепілки в степу; він ховається між хвилями й видирається на них, як мисливці на сарн видираються на бескеття в Альпах. Цілі роки не бачить він землі, а коли врешті вернеться на неї, та земля пахне для нентакітця якимсь іншим світом, дивнішим, ніж був би Місяць для сина Земної кулі. Мов морська чайка, що не знає землі, а на заході сонця згортає крила й дозволяє хвилям заколисувати себе, отак увечері нентакітець, оточений самим лише морським обрієм, згортає вітрила й лягає спати, а просто під подушкою в нього гуляють табуни моржів і китів.

15
ЧАУДЕР

Аж пізно ввечері маленький «Мох» об’якорився в тихій гавані, і ми з Квіквегом зійшли на берег; тож ми вже не могли того дня впоратись ні з яким ділом - хіба що знайти нічліг та вечерю. У Нью-Бедфорді хазяїн «Кита» порадив нам заїзд свого двоюрідного брата Фінеаса Фойди, запевнивши нас, що той заїзд, «Казани»,- один з найкращих на острові і що той брат Фінеас, як він його називав, славиться своїм чаудером - густою юшкою з риби або молюсків, заправленою салом. Одне слово, він натякнув дуже виразно, що нам найкраще буде залізти ложкою в казан у «Казанах». От тільки пояснення його, як розшукати той заїзд: іти, лишаючи з правого борту жовту комору, поки з лівого борту з'явиться біла церква, а далі, зоставивши її за лівим бортом, повернути на три румби до правого, а потім спитати першого стрічного,- це пояснення спочатку дуже заплутало нас, бо, коли ми подались на розшуки, Квіквег став твердити, що жовту комору - перший наш орієнтир - треба лишити за лівим бортом, а я зрозумів Пітера Гробба так, що за правим. Одначе, трохи поблукавши в темряві та постукавшись кілька разів у двері до мирних жителів, щоб спитати дорогу, ми нарешті добилися до чогось такого, що вже не викликало ніяких сумнівів.

На салінгу старої стеньги, вкопаної перед старими ворітьми, гойдалися два величезні казани - як ті, що в них витоплюють китовий лій. Казани були дерев’яні, пофарбовані в чорний колір. З другого боку стеньги ріжки салінга були відпиляні, і через те стара колода досить-таки нагадувала шибеницю. Може, я був тоді надміру вразливий на такі речі, але при погляді на ту шибеницю я не зміг відігнати невиразних страхів. Мені аж шию зсудомило, коли я дивився на два неспиляні кінці салінга: так, їх два - один для Квіквега, другий для мене. «Лиха прикмета»,- подумав я. Хазяїн заїзду, до якого я втрапив у першому своєму китобійному порту, зветься Гробб; у молитовному домі на мене витріщалися зі стін надмогильні плити, а тут, бач, шибениця! Та ще й два величезні чорні казани! Чи не мають вони нагадувати про казани зі смолою в пеклі?

Та я забув ці міркування, коли вгледів веснянкувату жінку з білявим, аж жовтим, волоссям і в жовтій сукні. Жінка стояла на ганку заїзду під тьмяним, схожим на підбите око, червонястим ліхтарем, який гойдався над дверима, і на всі заставки лаяла якогось чоловіка в ліловій вовняній сорочці.

- Чухрай звідси,- кричала вона,- а то я тебе відчухраю!

- Заходьмо, Квіквегу,- сказав я.- Все гаразд, це місіс Фойда.

Так воно й виявилось. Містера Фінеаса Фойди не було вдома, але він доручив порядкувати всім своїй дружині місіс Фойді, як особі цілком компетентній. Почувши, що нам потрібна вечеря й нічліг, місіс Фойда відклала лайку на пізніше, завела нас до невеликої кімнатки, посадовила за стіл, усіяний рештками чиєїсь недавньої вечері, а тоді обернулась до нас і спитала:

-