Читати книгу - "Пастка на людей та інші тенета, капкани, омани, а також трохи жартів і вигадок, Роберт Шеклі"

Можливі й інші точки зору, але тієї миті, коли Редферн про це подумав, він зауважив, що, можливо вже міркував про все це раніше.

Не спробуєш — не дізнаєшся

Руки дуже стомилися, та він знову взявся до зубила й молотка. Майже закінчив, залишилося ще кілька літер — і напис буде глибоко вкарбований у твердий граніт. Чоловік завершив роботу, випростався, недбало кинув інструменти на долівку печери. Задоволений собою, витер піт з брудного, зарослого щетиною обличчя і прочитав напис.

Я ВИНИК ІЗ ЗЕМНОГО ҐРУНТУ, ГОЛИЙ І БЕЗЗАХИСНИЙ.

Я ВИГОТОВИВ ЗНАРЯДДЯ. Я БУДУВАВ І РУЙНУВАВ,

СТВОРЮВАВ І ЗНИЩУВАВ. Я СТВОРИВ ТЕ, ЩО МЕНЕ

ПЕРЕВЕРШИЛО, І ВОНО ЗНИЩИЛО МЕНЕ.

МОЄ ІМ'Я — ЛЮДИНА, І ЦЕ — МОЯ ОСТАННЯ ПРАЦЯ.

Він посміхнувся. Гарно написано. Можливо, не надто досконало з літературної точки зору, але це — гідна пам'ятка останньої людини. Глянув на більше не потрібні інструменти в себе під ногами й знищив їх. Зголоднілий після тривалої роботи, навприсядки приготував обід. Якусь мить дивився на їжу — начебто чогось бракує. Засоромився й створив стіл, стілець і посуд. Почувався збентеженим: знову про це забув.

Квапитися не було куди, та все одно їв похапцем. Подумки відзначив: якщо не загадуєш певних конкретних харчів, завжди створюєш гамбургер, картопляне пюре, горошок, хліб і морозиво. І підсумував — звичка. По обіді примусив зникнути решки їжі, а також посуд і стіл. Стілець він залишив: так і сидів на ньому, уважно розглядаючи напис. «Добре вийшло, — похвалив себе, — але ніхто, крім мене, ніколи не прочитає».

Не було жодного сумніву, що він — остання жива людина на Землі. Війну вели за всіма правилами. Так старанно воювати могла тільки людина — істота вкрай педантична. У цій війні не було ні нейтральних країн, ані політики неприєднання. Доводилося ставати або по один бік, або по інший. Бактерії, отруйні гази та радіація накрили Землю величезною хмарою. У перші дні цієї війни одна непереможна зброя майже невпинно змагалася з іншою таємною зброєю. І навіть по тому, як остання рука натиснула останню кнопку, бомби, що запускалися й керувалися автоматично, й далі сипалися дощем. Нещасна Земля стала величезним смітником, позбавленим усього живого, від полюса до полюса не залишилось ні рослини, ані тварини.

Майже все це розгорталося в нього на очах. Він чекав, поки не впевнився, що впала остання бомба, й тепер повернувся.

«Дуже розумно вчинив», — гірко подумав чоловік, з печери споглядаючи застиглу лаву, свій корабель, що завмер на ній, і понівечені гори вдалині.

Він зрадник. Та кого це тепер обходить?

Чоловік був капітаном Військ Західної Півкулі. За два дні війни вже зрозумів, що це — кінець. Тож завантажив корабель консервованим повітрям, їжею і водою та втік. Знав, що серед хаосу і руйнування ніхто не кинеться його шукати, а за кілька днів уже й не буде кому вирушати на пошуки. Посадив великий корабель на зворотний бік Місяця й чекав. Війна тривала дванадцять днів — він розраховував на чотирнадцять, але довелося чекати ще майже півроку, поки перестали падати автоматичні ракети. Тоді й приземлився.

І виявив, що живий тут лише він один...

Сподівався, що й інші визнають цю війну безглуздою, завантажать кораблі та втечуть на Місяць. Мабуть, якщо хтось і мав подібні наміри, часу для їх здійснення вже не залишалося. Він мав надію на виживання бодай розпорошених купок людей, але нікого не знайшов. Війна велася надто ретельно.

Повернення на Землю мало його вбити, бо саме повітря тут стало отруйним, але не чоловік цим не переймався — і не загинув. Здавалося, виробив імунітет проти різних видів мікробів та випромінювання, або навіть набув особливої здатності до виживання. Звичайно, він стикався з усіма згубними впливами, блукаючи цілим світом, скеровуючи свій корабель над подовбаними долинами й випаленими горами від руїн одного міста до згарища на місці іншого. І ніде не знайшов життя, але дещо відкрив у собі.

Він міг творити. Усвідомив свою силу на третій день перебування на Землі. Йому закортіло побачити дерево посеред розтопленого каменю й покорченого металу — і дерево з'явилося. Решту дня він вправляв-ся, поки не з'ясував, що може створювати не лише все побачене колись, а й те, про що чув.

Те, що він найкраще знав, і створювалося найпростіше. Наприклад, речі, відомі йому лише з книг або розповідей, — скажімо, палаци — зазвичай виявлялися кривобокими й трохи дивними, хоча їх можна було вдосконалювати, подумки допрацьовуючи деталі. Все створене було тривимірним. Навіть їжа смакувала як справжня й тамувала голод. Він міг забути про те, що створив, лягти спати, і все одно після пробудження бачив свої творіння на колишньому місці. Міг і знищувати їх: достатньо подумки зосередитися на цьому — й усе створене зникає. Просто що більша річ, то довше слід на ній зосереджуватися.

Об'єкти, які створив не він — долини й гори, — теж міг знищувати, але це займало більше часу. Мабуть, легше вправлятися з матерією, створеною самотужки. Він міг творити птахів і дрібних тварин, чи це тільки мало вигляд птахів і тварин?

Ніколи не намагався створити людину.

Чоловік не був ученим, служив космічним льотчиком. Мав досить обмежені знання з теорії будови атома й практично нічого не знав про генетику. Міркував так: імовірно, певні зміни в ньому відбулися на клітинному рівні, можливо, щось зрушилося в його мозку чи на самій Землі. Та причинами теж не надто цікавився, просто прийняв цей факт.

Він знову подивився на гранітну плиту. Щось його непокоїло.

Звичайно, міг би її створити, але не знав, чи залишаться по його смерті всі створені ним речі. Вони здавалися доволі стабільними, але могли зникнути разом зі зникненням його самого. Тому він знайшов компромісне рішення. Створив зубило та молоток, але обрав для напису природну гранітну стіну. Вирізьблював свого листа на внутрішній стіні печери, щоб він краще зберігся. Багато годин напружено працював над ним, навіть спав та їв біля стіни.

Від входу в печеру він міг бачити корабель на випаленому ґрунті, але не поспішав повертатися до нього. За шість днів глибоко закарбований у скелі напис був готовий.

Нарешті чоловік збагнув, що саме його непокоїло, коли він дивився на сірий