Читати книгу - "Труна з Гонконгу"

я. Раптом я відчув, що за мною спостерігають, і швиденько оглянувся кімнатою. — Я запитував її про Германа. Може, їй здавалося, що вона повинна щось сказати, аби заробити те, що я їй пропонував... — навпроти мене висіло велике дзеркало. Я подивився у нього. Позаду себе у передпокої, відображеному в дзеркалі, я побачив присадкувату нечітку чоловічу постать. Це був одягнений у європейський костюм китаєць. Він пильно вивчав мене. На секунду наші очі зустрілись у віддзеркаленні, а тоді він відійшов назад у темряву і зник. Я відчув, як моєю спиною пробіг холодок. У цьому чоловікові було щось зловісне й загрозливе, і мені вартувало неабиякого зусилля не показати виразом обличчя, що я помітив, як він за мною спостерігає.

— Китайці скажуть вам будь-що, якщо їм видасться, що саме це ви хочете від них почути, — мовив Енрайт. Я знав, що він уважно дивиться на мене. — А китаянки — найвправніші у світі брехухи.

— Це факт? — запитав я. Ще раз зиркнув у дзеркало, а тоді із зусиллям перевів погляд знову на Енрайта. — Що ж...

— Ходімо на терасу, — запропонувала Стелла, підводячись. — Вип'єте бренді?

Я відмовився, і ми вийшли на терасу. Уже виглянув місяць, і на морській воді було видно його відображення.

— Мені потрібно зробити кілька телефонних дзвінків, — сказав Енрайт. — Сподіваюся, ви це пробачите, а опісля можемо вийти в море. Вам би цього хотілося?

Я поглянув на Стеллу.

— Якщо ви бажаєте, то і я не проти.

— О так, я хочу, — сказала вона покірним голосом. — Гаррі не може думати ні про що, крім свого проклятого човна.

На той час Енрайт уже пішов. Стелла ковзнула рукою під мою й повела мене до балюстради. Ми стояли й дивилися на море.

— Певною мірою цій китаянці пощастило, — сказала Стелла, і я вловив у її голосі сумну нотку. — Припускаю, що Германів батько забезпечить її. Я чула, що він дуже багатий.

— Вона втратила чоловіка... — мовив я, усе ще не впевнений, чи слід мені казати, що Джоан мертва.

Вона зробила нетерпеливий рух.

— Їй краще, що, вона його здихалася. Тепер Джоан вільна, у неї є гроші, й вона в Америці, — Стелла важко зітхнула. — Як би мені хотілося повернутися назад у Нью-Йорк.

— То ви приїхали з Нью-Йорка?

— Еххх... Уже рік я там не була. Дуже сумую за домом.

— А ви не можете поїхати? Ви повинні бути тут?

Вона почала було щось говорити, а тоді зупинилася.

Після тривалої паузи Стелла сказала:

— Звісно ж, я не мушу бути тут, але ми з братом так давно робимо усе разом, що це вже стало звичкою, — вона вказала на гору попереду нас. — Хіба ж це не виглядає прекрасним у місячному сяйві?

Я здогадався, що вона навмисне змінює тему розмови, і мені було цікаво, чому, та я підіграв їй. Ми все ще милувалися краєвидом, коли на терасу вийшов Енрайт.

— Що ж, ходімо, — мовив він. — Ви б не хотіли побачити Абердін? Це рибацьке село. Його справді варто побачити.

— Так, звісно ж, — сказав я, і ми, залишивши терасу, одне за одним спустилися сходами до човна.

Стелла та я відразу ж примостилися позаду Енрайта, котрий сів за штурвал. Човен із ревом вийшов у море. Через шум потужного двигуна розмовляти було неможливо. Стелла відсіла від мене і почала пильно вдивлятись у місячну ніч. Її обличчя було засмученим, наче вона намагалась зосередитися на чомусь, що її пригнічувало. Мої думки теж були зайняті: я обмірковував зібрані уривки інформації. Я й досі не міг повірити, що Лейла мені збрехала. Або Енрайти були неправильно поінформовані, або вони також, як і портьє у готелі «Небесна імперія», брехали про Германа Джефферсона... але чому?

Село Абердін було одним із найбільш вражаючих місць, які мені доводилось бачити. Гавань була переповнена джонками, що стояли одна біля одної й кишіли китайцями з їхніми родичами та дітьми. Не було жодної надії увійти у гавань, тож Енрайт кинув якір, і ми попливли до пристані на сампані, яким керувала тринадцятилітня китайська дівчинка. Близько години ми блукали цікавим селом, а тоді Стелла сказала, що вона стомилась, і ми повернулися до човна. Поки пливли до нього на сампані, Стелла мовила:

— Ви вже були на островах? Вам варто їх побачити. Можете добратися туди на поромі.

— Ще поки ні... ні.

— Якщо у вас немає жодних цікавіших планів на завтра, то можемо вирушити разом на Сілвер-майнбей. Мені потрібно декого відвідати. Поки гостюватиму там, вам, можливо, захочеться подивитися на водоспад. Він справді вартий уваги, а тоді ми зможемо разом повернутися назад.

— Що ж, гаразд, — сказав я.

— Моя сестра — дуже милосердна душа, — зауважив Енрайт. — Коли ми вперше приїхали сюди, ми мали служницю. Але вона була стара, і нам довелося її звільнити. Тепер старенька мешкає на Сілвер-майнбей. Стелла час од часу провідує її. Привозить різні речі.

Чоловік завів двигун, і його шум перервав розмову. Ми добиралися до вілли близько двадцяти хвилин. Стелла зійшла на берег, а Енрайт сказав, що відвезе мене до готелю.

— На добраніч, — сказала Стелла, зупинившись унизу сходів, щоб усміхнутися до мене. — Пором відпливає о другій. Я чекатиму вас на пірсі.

Я подякував їй за чудовий вечір. Стелла підняла руку й легенько махнула нею, а тоді почала підніматися сходами, тим часом Енрайт додав швидкості, і човен із ревом помчав у бік готелю.

Він висадив мене на пристані.

— Коли ви від'їжджаєте? — запитав Енрайт, перш ніж я вийшов із човна.

— Десь за тиждень... Я ще точно не впевнений.

— Що ж, тоді ви маєте прийти до нас знову. Буде приємно зустрітися з вами.

Ми потиснули руки, а тоді човен відпливав у море.

Я повільно йшов пляжем у бік готелю. Не міг викинути з голови зловісної присадкуватої постаті китайця, відображення якого бачив у дзеркалі. У мене було інстинктивне відчуття, що він віщує якесь лихо.

6

Наступного ранку я навідався у кабінет третього секретаря американського консула. У мене виникла невеличка проблема з тим, аби потрапити туди, але коли я згадав ім'я старого Джефферсона, мене зрештою неохоче впустили до кабінету чиновника.

Секретар був опасистим прилизаним молодиком, оточеним