Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

За допомогою додатку, викликаю таксі, і поки воно рухається у моєму напрямку, переодягаюсь. 

Слава все ще спить, і я не можу відвести від нього погляд. Так хочеться торкнутись його, прибрати сплутане волосся, що спадає на обличчя, провести рукою по татуюванню у вигляді напису, значення якого я не знаю, але я цього не роблю. Моє серце розривається від незрозумілих почуттів до цього чоловіка. Я мушу побути сьогодні на самоті, нехай цей день буде тільки для мене, і може нарешті я зможу відпустити всі образи, біль та спогади, щоб звільнити місце для чогось нового.

Коли в руці вібрує телефон, сповіщаючи про прибуття таксі, одягаю куртку,  взуваюсь і виходжу на вулицю.

Дорогою вже десять разів пожалкувала про свій вчинок, але назад не вертаюсь. Вмовляю себе, що так буде краще в першу чергу для Слави. А вмовляти себе я вмію, особливо, якщо роблю відверту дурню. Дістаю телефон і пишу йому повідомлення.

Навіть не сподіваюсь, що звичайна прогулянка витрусить весь той безлад з моєї голови, тому вся надія лише на фізичне виснаження. Беру в прокаті спорядження і підіймаюсь на гору.

Вже за звичкою, повними грудьми вдихаю свіже повітря. Воно таке чисте, що я не можу ним надихатись. Мабуть, це проблема тільки тих, хто приїздить з міста, і хто звик до забрудненого вихлопними газами повітря.

Перед спуском, рядком лежать прямокутні стоги сіна, точного їх призначення я не знаю, але сідаю на один із них, а поруч кидаю лижі та палки. 

- Ти не перестаєш мене дивувати, - здригаюсь від руки, що лягає на моє плече.

Озираюсь і бачу радісного Андрія. Не думала побачити тут когось так рано, а тим паче його.

-  Тобі треба перестати постійно мене лякати, - відповідаю з натягнутою посмішкою. - Привіт, - додаю більш менш радісно.

 - Вчора я залишив тебе зі Славою вдома, а сьогодні ти сидиш сама, чорти де і на тобі лиця немає. Мені що треба надавати стусанів братові? - говорить суворо, та куточки його губ стримують посмішку.

- Слава тут ні до чого, - запевняю його, та перевожу погляд на гори, що здіймаються переді мною. - Коли я їхала з вашого будинку, він ще спав.

- Тобто ти втікла? - запитує здивовано, і я впевнена, що його брови зараз майже на лобі, бо так само робить Слава.

Киваю головою на підтвердження, а Андрій сідає поруч.

- Сьогодні в мене день народження, - кажу награно весело підвищуючи голос і підіймаю руки догори. - Ура!

- Нічого собі новина. Вітаю тебе… - весело починає Андрій, але бачить вираз мого обличчя і замовкає. - Але? - уточнює, і чекає на пояснення.

- Але, я ненавиджу свій день народження і ніколи не святкую його, - зізнаюсь, але причину такого рішення не уточнюю.

- Це звісно сумно чути від молодої дівчини, та це не привід тікати від людей і сидіти на самоті в горах, - підбадьорюючі підштовхує моє плече своїм.

- Згодна. Але ця молода дівчина вляпалась в халепу, втекла з дому, скасувала під три чорти весілля і залишила безлад у стосунках з колишнім. А вже завтра, я маю повертатись додому, де я вже без роботи, без житла і без жодного уявлення, що робити далі, - навіщо я йому все це кажу, не знаю та після сказаного в голос, хочеться ще раз додатково себе пожаліти.

- Розкажеш? - запитує через деякий час, проаналізувавши мої слова.

Мовчу. Я не казала про це нікому з друзів. Ніхто не хоче чути правди, тому я її нікому не розповідаю. Тільки Катя та Соня знають що сталося, бо вони теж там були. Весь тиждень я намагалась стерти з пам'яті Олега, так само як стирала один за одним всі його образливі повідомлення, щоб спробувати жити вільно. Я намагалась приглушити в собі спогади того дня, але вони все одно лізуть, після кожного дзвінка, від так званих друзів, першою фразою яких є "Ти що, здуріла?". 

Можливо саме Андрій скаже, що я не здуріла. Роблю глибокий вдих.

- У п'ятницю на тому тижні, ми святкували мій дівочвечір в місцевому клубі, - починаю розповідь, дивлюсь на засніжені гори і перед очима блимають картинки, наче дивлюсь художній фільм, який воліла б не бачити.