Читати книгу - "Невдячна іграшка 18+, МАРСА ЧАУНІК"

Вагаюся кілька секунд, але не витримую і все-таки вирішую запитати:

– Стасе, що це було?

– Ти про що? – удає, що невтямки йому. Дивний такий.

– А ти не розумієш?

– Ні, – посміхається, а очі такі сумні, задумані чомусь. Цікаво, про що він думає зараз?

– Добре, проїхали. На добраніч! – вирішую більше не бентежити його. Можливо, все, що він робить, насправді нормально. Просто мені така поведінка Станіслава видається дивною через те, що цей чоловік шалено мені подобається, і моє ставлення до нього аномальне. Я занадто прискіпуюсь до його поведінки, бо хочу почути щось інше, щось більше, ніж на зразок: «мені так шкода тебе мила дівчинко». 

Хоч насправді Станіслав чогось подібного ніколи не говорив, хоча можливо так думав. Толерантний! Ну чому, ну чому він такий? Такий правильний, такий бездоганний, як на мене, такий ідеальний, але не мій. А можливо все це мені, малолітній дуринді, наївній, недосвідченій дівчинці тільки здається? І через те, що він мені так подобається, я занадто підношу його у своїх очах на особливий  п'єдестал, ідеалізую. А він звичайний мужик, самозакоханий нарцис, бабій та умілий звабник.

Несподівано навіть для себе в цю ж мить роблю необдуманий, спонтанний вчинок, напевне, як і Стас хвилину тому – цілую його у щоку. Само собою якось так вийшло у мене. Я цього геть не планувала, але так до біса приємно. Його щока така колюча, щетина легко лоскоче губи. Ніяковію за свій вчинок. Швидесенько відхиляюся й задоволено посміхаюсь. Така мила дрібничка робить мене на мить щасливою. Ох, Стасе!

Розумію, знаю, що для тебе я лиш наївна малявка, а ти дорослий самодостатній, успішний чоловік, і по житті, крім твоєї допомоги мені, нас нічого не пов'язує та все ж, як кажуть, надія помирає останньою. Я все ще надіюся, мрію про тебе. 

Погляд Станіслава такий зосереджений. Цікаво, що він про мене подумав, що так мило посміхається вже відразу після того поцілунку?

Стас кладе свої долоні мені на плечі. Відчуваю його тепло, а дотики такі ніжні-ніжні. Задихаюся від усвідомлення того, що Стас Маєвський так близько. І так щоразу, коли він стоїть впритул та безневинно торкається мене.

– Валю, – чую тихий шепіт над вухом, майже зітхання.

– Що, Станіславе? – дивлюсь йому в очі, і в цю мить мені чомусь здалося, примарилось, що у нього очі блищать, аж сяють від щастя. Він такий збуджений. Невже? Та ні, цього просто не може бути.  Фантазерка!

– Хочу.., дуже хочу…,  – Стас запинається, секундне мовчання. В мені – нетерпіння.  Цікаво? Він скаже чи промовчить? А Станіслав і далі вперто торочить своє. –  Дівчинко мила моя, я хочу, аби ти правильно мене зрозуміла. Валю, все, що я роблю для тебе, роблю тому, що мені дуже хочеться, аби тобі було добре. Щоб ти не зневірилася в тому світі, знала, що він не весь такий жахливий, підступний та корисливий, який зустрівся тобі, яким часто виглядає, коли з нами життя чинить так несправедливо, як з тобою. Повір, у ньому є й хороше. А люди навколо не всі однаково погані чи хороші. Вони різні. Ти надто рано у своєму житті пізнала біль та несправедливість. Зрозуміло, що той осад залишиться у твоїй душі назавжди. Але мені так хочеться, аби ти пізнала інший, кращий світ і повірила, що є люди, яким ти важлива й потрібна. І якщо у мене все вийде, то це стане найбільшим досягненням у моєму житті.  

Моя ілюзія поникла вмить. Він про всеосяжне добро, про справедливість, про життєві контрасти… Ідеаліст! А я просто хочу, мрію, щоб він любив мене, як жінку, був поруч і все, більшого не треба. 

Ох, Стасе, Стасе. Про що ти? Я хоч і мала та недосвідчена ще в житті, але давно не вірю в казки. З усіх казок на світі мене цікавить лишень одна – де ми разом. Де ти і я, Стасе, зрозумій! Як я маю тобі це сказати, якщо між нами прірва. Ти дорослий, а я мала. Ти успішний, а я ніхто. Але ж так вічно не буде, правда ж? Прокручую все це в голові, а він дивиться на мене своїм заворожливим поглядом тих чіпких оксамитових карих очей, і я балдію.

Стас такий збуджений, говорить так натхненно. Боже ж ти мій! Який він, який він сентиментальний все-таки. Виходить, що ця його зовнішня броня – напускне, несправжнє. Принаймі зараз мені так здається. Мені так хочеться притулитися до нього, і я тулюся всім тілом до його торса, грудей…, обіймаю за шию, а він міцно пригортає мене до себе, наче рідну. І ми так стоїмо довго-довго в тих взаємних обіймах. На мене напливає нестримне бажання сказати йому щось хороше, бо у своїх почуттях зізнатися я не можу:

– Дякую тобі, Станіславе, за все. Твоя підтримка в цей непростий момент мого життя мені так важлива, так потрібна. Ти такий…, – запинаюся. Не звикла я говорити чоловікам компліменти, а тим більше робити зізнання. Стас перший. Боже, як же ж мені зараз хочеться, аби він став моїм першим… А від нього долинає здивоване нерозуміння:

– Який? – ледь чутний шепіт доноситься до мого вуха, а гарячий подих ошпарює шкіру.

– Хороший, Стасе, хороший…, – не можу ж я сказати «найкращий чоловік на Землі».