Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

Олекса заклав руки за спину й розвернувся до неї з абсолютно серйозним виглядом:

– І що ж тебе остаточно переконає?

Вона знизала плечима:

– Щось суттєве.

Що ж, нехай буде суттєве. Зараз йому доведеться зробити одну дурницю, але це, наразі, єдиний придатний в цих умовах шлях до свідомості Ірени, а йому конче потрібно видалити звідти цей образ – цю кляту «Чорну зірку»! Бо, якщо спогад про малюнок десь спливе, а, оскільки полювання вже відкрито – бути застрахованим від цього навряд чи вдасться, його люба матуся вчепиться в дівчину мертвою хваткою, й перетворить у предмет шантажу. А шантажувати буде його. Й спустить задля цього усіх своїх псів, якщо вже навіть Лідію з Лондона витягла.

Він знов піймав погляд Ірени й почав плести дуже цікаву конструкцію у вигляді лілії, поміщаючи ту у сферу спонукання до дії. На мить дівчина розгублено застигла. В її очах промайнуло нерозуміння, але опір її розвіявся вже за пару секунд (дивно, що він взагалі був!), й вона рушила до нього. Наблизившись впритул, Ірена поклала долоні на його плечі. Від неї війнуло трояндою, а він ледве стримав себе, щоб не стиснути її в обіймах, не зануритись у манливу передвечірню блакить, забувши про всю дурість цього світу… Потім. Все буде потім. А зараз він обіцяв їй демонстрацію. І конче треба видалити ту чортову зірку!

Ірена потягнулась до нього. Він схилив до неї голову і її вуста накрили його м’яким поцілунком. Як же хотілось відчути їх смак – справжній смак! А натомість він був змушений шукати небезпечний образ, щоб видалити. На щастя, той лежав на поверхні, і йому вдалось просто змінити його на звичну круглу зіницю. Попросить Андрія й той замалює й реальну. А зараз він розумів, що краще перервати цю демонстрацію, поки його самого не затягло, бо вже й так бажання переривати поцілунок не було від слова «зовсім».  

Він обхопив плечі дівчини й розвіяв лілію у її свідомості. Вона завмерла, потрохи відсторонюючись від нього:

– Що це?..

– Пробач, – прошепотів він. – Ти просила щось більш суттєве. А демонструвати на вулиці інші можливості – я б не хотів.

Ірена різким рухом вивернулась з його рук й скинула обличчя, що аж палало гнівом:

– Правда?! Ну, чому ж? Можна було змусити мене до інших дій! – кипіла вона.

– Ірено…

Та договорити йому вона не дала:

– Наприклад, до цих! – і вліпила йому гучного ляпаса.

Крутнувшись круг себе Ірена побігла до сходів. Щока горіла, й Олекса цілком був згоден з цим – заслужив, але втрачати дівчину через власну дурість він не збирався. Він наздогнав її й перехопив за руку:

– Ірено, зажди, будь ласка!

– Відпусти! – мало не проричала вона, намагаючись висмикнути зап’ястя з його хватки.

– Я прошу: лише вислухай!

– Годі з мене! – продовжувала вона видиратись. – Чому мені завжди дістаються лиш ті, хто мною користується, як…, – вона запнулась, – як річчю! – завершила вона вже тремтячим голосом.

В її очах блиснули сльози, руку вона висмикувала все слабше й слабше, й Олексі здалось, що сили її взагалі полишають. Він ледь встиг обійняти її та притиснути до себе, не давши осісти на землю:

– Прости, чуєш? Прости мене, – шепотів він зануривши обличчя в її волосся. – Я – ідіот. Ніколи в житті, заприсягаюсь, ніколи більш не зроблю чогось подібного. Повір.

Вона схлипувала, сховавшись на його грудях:

– Повірити?! – пролунало глухо. – Після такого?! Все, що я хочу, це забігти десь якомога далі від усього світу! – мало не вигукнула вона. – Щоб нікого! Взагалі нікого! – дівчина смикнулась з його обіймів, та він міцно тримав її.

– Заспокойся, прошу. Клянусь, я ніколи більше не зроблю нічого проти твоєї волі, – він помовчав і додав, – більш того, я навчу тебе захищатись проти навіювання будь-якої міці.

– Красно дякую! Та ціну віри тобі я вже відчула на власній шкурі.

Олекса відчув, як зсередини почало холодіти. Він обійняв дівчину щільніше:

– Прошу, не тікай.

– Відвези мене додому, – долинув до нього ледь чутний голос її.

– Добре.

Весь шлях вони їхали мовчки. Ірена сиділа відвернувшись до бокового скла, а Олекса крив себе останніми словами за свою дурість. Виправдання, що це було найбільш дієвим та доступним у даній ситуації засобом, щоб вилучити з її пам’яті небажаний факт, вже не працювало: ліпше було б вдатись до пояснень й зробити все з її дозволу. Та ж ні: захотілось погратись у «великого й жахливого»! Догрався!

Біля будинку він притримав дівчину за руку. Вона аж сахнулась від нього.

– Ірено, будь ласка!

– Що? – її голос був таким холодним, аж лячним.

– Я боюсь, що ти зараз зникнеш і я тебе більше не побачу.

Вона байдуже здвигнула плечима:

– Яка різниця?

Олекса набрав повні груди повітря й повільно видихнув:

– Є різниця, – він дивився на неї, а вона – просто перед собою. – Я заїду за тобою у понеділок.

– Мені все одно.

Вона потяглась відчинити дверцята, та Олекса заблокував їх. Ірена розвернулась до нього, блиснувши розлюченими очима:

– Випусти!

Він підняв руки, демонструючи абсолютну миролюбність:

– Одну хвилину й ти підеш.

– Що ще?!

– Не руйнуй те, що в тебе почало вибудовуватись, через мою дурість. Ці заняття потрібні тобі, як би ти до мене тепер не відносилась.

– Я подумаю, – процідила вона. – Тепер я можу йти?

Олекса розблокував дверцята, та не встиг підійти, щоб допомогти дівчині, як вона вистрибнула з автівки, наче за нею гналися. Оминувши його, вона зникла у під’їзді, навіть не попрощавшись.