Читати книгу - "Дитина від батька мого чоловіка, Олександра Багірова"

Центр реабілітації знаходиться у маленькому містечку. Тут дуже тихо, спокійно. Я винайняла кімнату на околиці. І спромоглася хоч ненадовго видихнути. Я, як і раніше, проводжу левову частку часу з Марком. Але ми живемо нарізно. В нього багато процедур кожного дня. І цей час я хоч би можу попрацювати у тиші. Насолодитися самотністю, яка стала для мене розкішшю.

Я приходжу до нього. Ми гуляємо. Балакаємо. І я роблю все, щоб уникнути обіймів і поцілунків. Декілька разів, ледь не зірвалася. Так хочеться крикнути: «Просто не чіпай мене! Не торкайся!».

Але я стримуюсь. Знаю, що Марку зараз нелегко. Всі ці вправи, процедури забирають сили. Не раз, чекаючи його повернення, чула жахливі крики з процедурного кабінету. Він змучений і морально, і фізично, мені треба бути м'якшою і терплячішою. І я намагаюся. Аби він зміг ходити. Те, що переживає зараз мій чоловік, і ворогу не побажаєш.

Через три місяці прогрес все ж таки є. Тепер Марк пересувається з паличкою, але дуже шкутильгає. Рухи повільні, коліна дуже погано згинаються. А оплачена реабілітація добігає кінця. Дива все ж таки не сталося.

- Які ваші прогнози? - Запитую лікаря, який зайшов у палату до Марка.

- Без операції ... тут мало чим можна допомогти ... Я б рекомендував не зволікати. Якщо зараз прогаяти час, то потім… - розводить руками.

- А скільки коштує операція? - Запитує Марк, впалим голосом.

За ці три місяці він дуже змарнів, поник, чорні тіні під очима.. Нам їхати через п'ять днів, і він розуміє, що становище хоч і стало кращим, але занадто слабкі поліпшення.

Лікар називає таку ціну, що мені стає погано.

- Можу вам порекомендувати чудового спеціаліста у Швейцарії. Він справді творить дива.

- А якщо не робити операції? - Марк зблід, на лобі виступили крапельки поту.

- Тоді, - лікар зітхає, - Ваш все залишиться без змін. І скоріш за все, з часом може повернутися біль.

– Ми вам стільки заплатили! - Підвищує голос. - За що? Якщо ви ні чого до ладу не довели?

- Позитивна динаміка є, - лікар залишається спокійним. – Але… ми не всесильні. І гарантій, що ви бігатимете, вам ніхто не давав.

Того дня він навіть прогнав мене. Хотів побути один. А моє почуття провини розквітло з новою силою. Так зганьбити йому життя.

Адже сума величезна. Уявлення не маю, де її дістати. Льоші про таке навіть не заїкнуся. Я могла б щось у нього попросити. Але не так багато. Я навіть сумніваюся, чи є у друга такі гроші. Я в принципі не знаю зараз про нього практично нічого.

Клосс вже сплатив весілля та лікування. Тренер Марка самоусунувся. А як заробити за короткий термін такі гроші навіть не уявляю. Точніше у мене в голові сидить лише один варіант. І мені він здається найлогічнішим.

Наступного дня знову вирушаю до Марка. Він виглядає бадьоріше. Навіть вичавлює з себе посмішку.

- Я подумав. Та ну, цих ідіотів, - махає рукою. - Як виїдемо з цього гадюшника, треба піти до інших лікарів. Не вірю, що без операції нічого зробити не можна.

- Марк, я думаю, треба зателефонувати твоєму батькові. Нехай допоможе, - випалюю на одному подиху.

Завмирає. Довго дивиться на мене.

- Ні.

- Ти розумієш, що мова йде про твоє здоров'я?

– Я навіть від прізвища його відмовився. Взяв материне. А ти пропонуєш на уклін до нього? - губи складені в тонку нитку, в очах блискавки.

- Хто, як не рідні повинні допомагати у біді! Він навіть не знає, що з тобою сталося. Вибач, але це ненормально.

- Я принижуватись не буду!

- Хто каже про приниження? - Намагаюся, щоб мій голос звучав м'яко. - Марку, подумай, що після операції ти зможеш ходити. І потім встанеш на ноги, заробиш і все віддаси батькові. Але зараз таке становище, коли треба утихомирити гордість.

- Пхаєш мене, щоб я на колінах до нього приповз, - хмурить брови. Стискає в кулаках ковдру.

- Він твій батько, він буде радий тобі допомогти.

- Ти його не знаєш. Тож не приписуй йому неіснуючих якостей.

Того дня ми ні до чого не домовилися. Наступного теж. Незабаром повернулися назад до Берліна. Марк уперто ходив по лікарях. Але ніхто нічого нового йому не сказав, всі в один голос стверджували про необхідність операції.

Друзі зрідка дзвонять. Але більше не навідуються як раніше. Вони мають своє життя, і я бачу, як Марку боляче усвідомлювати, що він за бортом. Може саме цей факт і підштовхнув його до єдиного вірного рішення.