Читати книгу - "Крило метелика (частина 1), Кіра Леві"

Власне, сьогоднішня ситуація повторила вчорашню. Мамонти знайшлися за скелею. Крім них, сьогодні там паслося велике стадо копитних.

— Тьотю Полю, а хто це? — Ілля міцно стискав мою руку, ховаючись під скельним навісом.

— Вівцебики, — стадо купно паслося, щипаючи рідку молоду траву.

Розглядаючи довгошерстих, рогатих красенів я навіть позаздрила їх шубі. Навколо мене були замерзлі люди. Температура вдень не підіймалася вище за п'ятнадцять градусів, а на відкритій місцевості ще дошкуляв холодний вітер, видуваючи тепло з-під ріденького одягу. У всіх чоловіків губи були синюватими від холоду, і волоски на руках стовбурчилися.

— Це сніг? — хтось спитав тихо.

Біля підніжжя скелі в тіні лежала смужка сірого злежалого снігу.

— Сніг у липні…

— Льодовиковий період! А ти думаєш, чому холодина така? — підтримав розмову його товариш.

— Якщо влітку так холодно, то що взимку? — вступив у розмову третій.

— Тсс! — приструнив усіх Микита. — На мамонтів намилувалися? Йдіть далі.

Вітер дув у наш бік. Тварин наша присутність не потурбувала. Обережно задкуючи, група відступила за скелю. Намагаючись не розбрідатися, ми пішли за наміченим маршрутом. Попереду йшов Денис Панкратов зі своїми охоронцями. Я з Іллею за ними. Позаду Соболєв зі своїми хлопцями.

— Денис! — через якийсь час Микита наздогнав Панкратова. — Що думаєш, чи вдасться пополювати на бичка?

— Патрони краще берегти, — Денис озирнувся назад. — В принципі, такою кількістю можна загнати та завалити якусь стару чи слабку особину. Але без підготовки краще не лізти.

— Хлопці, поки краще зайнятися рибалкою, — не змогла я промовчати. — З голоду не вмираємо. Полювання залишимо на той час, коли станемо постійним табором. Зараз ми маємо інші цілі, якщо ви не передумали йти на південь.

У поглядах багатьох прозирала невпевненість і завмерло питання: а чи треба йти?

— Але якщо ми підемо з цього лісу, то ніколи не зможемо повернутись додому? — запитав молодий чоловік. Артем, якщо я вірно запам'ятала. — Нас перенесло разом із цим шматком землі. Є ж шанс, що все повернеться, як було?

Питання було болючим для всіх. Сумніви роз'їдали зсередини. Що, власне, у природі людини. Авантюристів завжди дуже мало. І серед тих, хто потрапив у цей дикий світ, їх точно не виявилося.

— Ти пропонуєш просто чекати? Ніхто з нас не знає причини та механізму нашого перенесення у цей час. Імовірність повернення до нашої ери близька до нуля. Я впевнена в одному: якщо ми залишимося тут, то зиму переживуть не всі. Клімат у цьому регіоні суворий. Рослини, які ми плануємо виростити, культивуються у теплішому кліматі. І як надовго нам вистачить цього лісу?

Зупинившись, через бінокль я оглянула місцевість. Окрім клаптика нашого лісу, дерев поблизу майже не було.

— Нераціонально витрачати сили на будівництво будинку лише на одну зиму, — підтримав мене Микита. — Дров, щоб грітися, готувати, з багаттями охороняти периметр, йде дуже багато. Ти сам бачиш, ширина нашого лісу по річці близько кілометра, не більше. А поперек метрів шістсот-сімсот. У перший рік нам доведеться зимувати всім разом. Потім захочеться комфортніших умов. І опалювати більше будівель.

— А дерева ростуть повільно, — підбив підсумок розмови Соболєв-старший, ляснувши Артема по плечу.

— Значить, упокоритися? — похнюпився хлопець.

— Прийняти, як нове життя, — запропонувала формулювання. — Зрештою, швидко піти не вийде. Тижні два піде на будівництво потрібної кількості плотів та збори.

Розвідка не принесла нічого нового. Ми йшли високою, висохлою з минулої осені травою. Земля тут була вологою, як буває навесні після танення снігу.

Дрібної звірні у траві зустрічалося багато. Раз у раз з місця зривалися полохливі зайці, захоплюючи Іллюшу. Снували полівки.

Панкратов помітив сімейство ховрахів на невеликому пагорбі. Соболєв-старший зрадів і став ділитися спогадами, як у дитинстві вони з пацанами полювали на цих звірків, заливаючи нори водою. Не встигла я схаменутися, як він уже пообіцяв моєму хлопчику піти на полювання на ховрахів!

Крокуючи паралельно лісу, ми просунулися вгору за п'ять кілометрів. Потім раптом Панкратов різко зупинився і жестом наказав залишатися на місці всім іншим.

— Тут дорога...

Усередині тьохнуло від надії — тут є люди, цивілізація! І одразу ж ухнуло кудись униз, стискаючи кишки від можливої ​​небезпеки. Які такі люди у льодовиковому періоді?

— Тьху ти, Денисе! — Микита зло сплюнув на землю. Панкратов йому хитро посміхнувся у відповідь.

— Та тут дві машини спокійно розминуться, — свиснувши, зауважив мій давній співрозмовник Артем.

— Мамонти на водопій до річки тут спускаються, — зробила висновок, розглядаючи сліди на вологій землі. — А я вже правда зраділа… — трохи розчаровано протягнула.

Але Іллюша відвернув увагу. Став порівнювати свій слід із відбитком ступні гіганта. Інші чоловіки не відставали від десятирічної дитини. Я розсудливо не втручалася. Будь-яка розвага у нашій ситуації полегшить її прийняття.