Читати книгу - "Крило метелика (частина 1), Кіра Леві"

Ранок я зустріла з важкою головою та з тривогою у серці. Все через страх нападу хижаків на табір. Чоловіки, які чергували, хоч і змінювалися кожні три години, але все одно виглядали втомленими та напруженими.

На світанку, як за помахом чарівної палички, хижаки відступили. У лісі настала тиша. У таборі також було тихо. Ніхто зайвий раз не підвищував голосу, не жартував, не сміявся. Всі завмерли у якомусь очікуванні.

Похмурі постаті товаришів по нещастю зібралися на сніданок.

Залишки юшки у холодну ніч застигли желеподібним холодцем. Заливне з білуги доїли повністю, як і смажену рибу, не економили. Кожен брав стільки, скільки хотів.

У нашій ситуації риба була поповнюваним ресурсом і поки не набридла, краще було притримати продукти з нашого часу, а потім ними урізноманітнити м'ясо-рибне меню. Я не сумнівалася, що зовсім скоро нам доведеться йти на полювання, щоб добувати: м'ясо для харчування, шкури для одягу, жир для виготовлення мила та свічок. Якщо тільки не станеться диво.

Пішла друга доба нашого попадання, але люди до кінця розумом не прийняли подію. Я чула, що багато хто між собою тихо обговорював можливі ймовірності повернення додому. Багато в чому сьогоднішній масовий похід під приводом побачити мамонтів на власні очі був пов'язаний із цим.

Щиро кажучи, я сама в глибині душі сподівалася на диво. Мене не тягнуло на пригоди, де зрештою можна було стати обідом зубастої тварі.

Вирушили ми в похід рано великою групою, озброєною до зубів підручними засобами.

У таборі залишилися капітан з Єгором, озброєний пістолетом охоронець Панкратова Олексій та інші жінки. Ілля напросився зі мною. Мені хотілося відмовити, залишити його в таборі, але аргумент, що там безпечніше, не витримував критики. Безпечних місць не було ніде! Принаймні у поході нас оточувало більше озброєних людей.

Як у кращих традиціях казки про Попелюшку, я перед відходом дала купу завдань Лізі з Аліною і чоловікам, що залишалися. Інші панянки вдавали, що життя в таборі до них не має жодного відношення. Поки що я терпіла таке ставлення. Подумки відмірюючи їм термін на адаптацію три дні.

Для потреб табору потрібно багато води. Своїм дітям я категорично заборонила пити сиру воду з річки. Звичайно, правило поширювалося на всіх. Якщо хтось підхопить кишкову інфекцію, лікувати його нема чим. А хворий у групі — це ризик заразитися всім. Оголошення я зробила під час сніданку.

Воду необхідно було наносити в табір з річки, перекип'ятити її, остудити та розлити по пластикових пляшках, що звільнилися.

До повернення групи розвідників наші кухарі мали приготувати на обід казан рисової юшки й насмажити молоки білуги з тією невеликою кількістю цибулі, яка залишилася після того, як Ліза відібрала посівний матеріал. Вона відбракувала надто великі цибулини, кривеньку дрібну морквину, навіть трохи картоплі з темними плямами — ознаками хвороби, і відклала відбраковку для готування.

А ще я видала чоловікам рукавички з настановою нарубати дров, тільки застерегла про мозолі. До ручної праці незвичній людині пристосовуватися варто поступово.

Охоронці разом із Микитою тягали залізо у тренажерці, але це не врятувало їхні долоні від травм.

Спочатку всі члени розвідзагону, як охрестив нашу групу Микита, йшли повільно, в напрузі оглядаючись на всі боки й щоразу завмирали на місці одним великим переляканим організмом, якщо чули якийсь шорах. Але вже через десять хвилин звикли, з'явилася впевненість у рухах.

До моєї машини вийшли швидко. Я прикинула, що від берега до машини близько шестисот метрів.

Від машини несло концентрованою котячою сечею. На даху були подряпини від пазурів та вм'ятини від удару лап тієї кішечки, що перевіряла на міцність представника німецького автопрому.

Брезентовий чохол, скинутий мною вчора, так і лежав на землі. На нього я мала однозначні плани — пошити одяг. Щільна тканина краще захистила б від холоду, ніж літні речі попаданців. А ще я придумала для цих цілей використовувати чохли та навіть тканинну оббивку сидінь.

— Ти йдеш із нами? — зупинився біля мене Микита.

Я вже наполовину сунулася у салон. Довелося розігнутися та вилізти назад.

Чоловіки спускалися вниз там, де ми з Микитою і Марго вчора. Іллю зсадив Соболєв-старший. Чорна маківка хлопчика маячила серед великих чоловічих фігур. Хлопчик радів пригоді. Напевно, єдиний з усіх присутніх.

— Так, йду, — змінила я своє рішення спонтанно.

Ще вчора планувала, що залишусь потрошити машину, а тепер захотілося разом з усіма оглянути місцевість. Адже я не весь острівець лісу обійшла. Хотілося оцінити, яка площа шматка землі, закинутого в цей світ разом із нами. Ну, а раптом, з іншого боку, є щось таке, що змусить мене змінити рішення зриватися з місця і йти звідти, куди ми потрапили.

Спустилася я останньою і підійшла до решти. Чоловіки вирішували, у якому напрямку йти. Мамонтів, як, зрештою, й іншої великої живності, у видимому огляді не спостерігалося. Мій бінокль покочував по руках і повернувся до мене.

— Я вчора обійшла ліс з боку розкопок. Тож туди можна не ходити. Степ та чагарники ближче до річки. І капітан у той бік ходив. Пропоную обійти ліс з іншого боку.

Зі мною дружно погодилися. Але спершу запропонували сходити до скель. Цілком імовірно, що за відрогом паслися мамонти, як і вчора.