Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"

– Будьте напоготові, – продовжив Рані настанови. – Летимо з інтервалом у три хвилини. Кхибра, Лікраніель, сідайте на звіра.

Ши-Ранса погладила свого крехтенслокса і щось коротко наказала по-ельфійськи. Той слухняно ліг на землю і поклав голову на гігантські лапи.

– На Хрумтику немає сідла, крехтенслоксів не сідлають, – тихо сказала Ши. – Тому триматиметеся один за одного. Лік, сядеш позаду Кхибри. Ти, – вона показала пальцем на тролицю, – триматимешся за мене. Тільки не перестарайся, щоб я не злетіла з Хрумтика.

Ши-Ранса сама мов кішка всілася на крехтенслокса і накинула на голову каптур. Хлопці допомогли Кхибрі сісти на звіра, а за нею на спину Хрумтика всівся Лікраніель.

– Раджу всім надіти каптури, – голос Ши-Ранси лунав ледь чутно. – І дуже прошу: стримуйте емоції. Що менше звуків ви видаєте, то довше живете.

Тролиця і Лік мовчки виконали її прохання і натягнули каптури на самісінькі очі. Друзі, підібгавши ноги, були схожі на жаб, які розпласталися на гігантській крилатій кішці. Ши-Ранса поклала руки на голову крехтенслокса і знову пробурмотіла щось ельфійською. Звір миттєво піднявся на лапи, два стрибки, відштовхнувся від землі, розправив крила і злетів угору. Коло над галявиною і, величезний шаблезубий кіт зник у темряві.

Ми з Германом і Скріраніелем летіли останніми. Рані покликав свого крехтенслокса. Його, вірніше її, звали Пір’їнка. Вона була трохи меншою за Хрустика, але від цього не ставала менш небезпечною.

– Тримайся за пасок, – кинув через плече ельф. – Германе, ти сядь впритул до Рути. Прибудемо на місце, відновишся.

– Добре, – погодився Гера й пригорнув мене до себе.

Я вдихнула знайомий запах вербени і розпливлася в щасливій усмішці.

– Тримайтеся, – ельф накинув на голову капюшон і коротко скомандував Пір’їнці підійматися. Ну, або щось приблизне. Я ельфійської не знаю.

Ми не встигли очуняти, як крехтенслокс відштовхнувся від землі та злетів. Я шумно втягнула носом повітря, щоб не закричати від почуттів, що нахлинули. Верхівки дерев злилися в одне чорне полотно, десь поблискували лускою невеликі озера. Над нашими головами світили великі осінні зірки і... стріли? Мені здалося чи...

Над головою зі свистом пролетіла стріла, я встигла помітити лише помаранчеве пір'ячко.

– Пригніться! – скомандував Рані, уже натягуючи тятиву і випускаючи стрілу вниз.

Гера відтягнув мене на себе, і ми майже лягли на Пір’їнку. Герман накрив мене собою, я не могла навіть поворухнутися.

– Я поруч, усе буде добре, Руто. Ми прилетимо на місце живими, – упевнено шепотів на вухо Гера. – Рані прекрасний воїн. Ми прорвемося.

Я завмерла і тремтіла від страху наче від пронизливого холоду.

Крехтенслокс корився командам ельфа. Звір то злітав угору, то ривком ішов убік, то майже каменем падав донизу. Я, щоб не закричати, закусила м’яку шерсть Пір’їнки та вчепилася в неї пальцями. Шерсть була настільки густою, що я не боялася заподіяти біль шаблезубій кішці.

Повз нас зі свистом пролітали стріли. Одна мало не зачепила моє коліно, розірвавши тканину. Дурниця! Головне, що нога ціла. Звідкись знизу почулися крики, а потім усе стихло.

Рані, тримаючи напоготові лук, знову дав уривчасту команду Пір’їнці і вона, збільшивши швидкість, полетіла.

– Руто, Германе, не підіймайтеся і не ворушіться, – попросив Рані.

Усю дорогу до місця призначення Герман пригортав мене до себе. Я виплюнула шерсть Пір’їнки й ткнулася в неї носом, абсолютно не турбуючись, що забрудню її липким соком.

Приземлилися ми на невисокому пагорбі.

– Чому так довго? – накинулася на Скріраніеля Ши й осіклася, побачивши, в якому вигляді ми дісталися умовленого місця. – Усі цілі? Ніхто не поранений?

– Цілі, – якомога спокійніше відповів Рані. – Нас переслідував невеликий загін темних. Двох я вбив. Третій пішов пораненим. Іггіріє, ти хіба не чула?

Ельфійка похитала головою – ні.

– Дивно.

Телепатка напружилася.

– Мені це все не подобається, – зауважила вона.

Мені стало погано від усвідомлення того, що з нами щойно сталося. Але непритомніти ніколи. Потрібно опанувати себе. Вдих і видих. Усе позаду. Мій погляд натрапив на дірку на коліні. Тепер буду ходити з вентиляцією.

– Руто, ти як? – до мене кинулася тролиця.

– Все гаразд, – я видавила із себе усмішку.

– Раз усі в зборі, спускаймося, – перервав нас Діерг.

– А звірі? – я покосилася на п’ятьох крехтенслоксів, які мирно лежали у траві.

– Залишаться тут, – відповів Канріка. І реготнув: – Тут їх ніхто не чіпатиме.

Ми крок-у-крок спустилися з пагорба. Попереду йшов Діерг, а замикав ланцюжок Скріраніель. Біля підніжжя нас жестом зупинила Іггірія.

– Ми з Канрікою і Ши залишимося тут. Ви йдіть далі самі.

Рані кивнув. Троє ельфів залишилися біля підніжжя пагорба. Ми заглибилися в ліс ледь помітною стежкою. Між дерев блиснув вогник багаття. Я зупинилася.