Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"

Ось за що я люблю ельфійський одяг, так це за бездоганну якість і красу. Тіа повністю змінила наш гардероб, навіть чоботи дістала і заплічні сумки.

– У ваших черевичках тільки в далекі походи ходити, – зі сміхом сказала вона. – До речі, я натиснула на Ліка, щоб приніс одяг вашим друзям. Побурчав, але пішов у дім за речами.

Тіатаріасса поклала перед нами три фляги.

– Дві візьміть собі, а цю заберу я.

– Що це? – Кхибра хотіла відкрити одну з них.

– Не смій! – ельфійка зупинила її. – Це сік войлінту! Він смердить так, що дихати нічим.

– Навіщо він нам? – здивувалася я.

– Щоб уночі лісом пересуватися. Він відбиває нюх у хижаків і розвідників. Та й ніякі комарі не страшні, дохнуть, не встигаючи підлетіти.

– Справді? – почула я тонкий голосок свого фамільяра. – А як же я? Ти про мене подумала, гордовите ельфійське дівчисько?!

– А що тобі? Ти фамільяр, – пирхнула вона. – Руто, ти що, із собою його береш?

– Звичайно, – я навіть не думала про те, щоб клопа залишити тут. – Шафран буде нашими очима і вухами. Він маленький, непримітний, пролізе практично в будь-яку щілину. У їжі невибагливий. Візьмемо який-небудь фрукт, йому цілком вистачить одного яблука.

– Дякую, моя турботлива хазяєчко. І компліментами обсипала з голови до ніг, і їжею забезпечила...

– Замовкни, – обірвала я його гнівну промову. – Ми теж не бенкетувати вирушаємо. Тому, якщо не хочеш залишитися тут під ковпаком, то на п’ять днів вистачить і яблука. Можна подумати, що ти його з’їси!

Клоп лише задзижчав крилами на знак згоди. Хвала Аргіні, що він мовчав поки ельфи радились. Бо було б мені на горіхи!

– Гаразд, є сенс в твоїх словах. Візьмемо його до нас головним розвідником, – хитро примружилася ельфійка.

Ми швидко передяглися, забрали магофлаїв і вийшли на вулицю. Хлопці стояли закутані точно в такі ж темно-зелені плащі, як у нас. Герман віддав нам із Кхиброю і Тіа загорнуті в полотняні торбинки пайки, які ми поклали в заплічні сумки. Я підійшла до коханого й ткнулася чолом у його спину.

– Боїшся? – тихо спитав він.

– Трохи, – чесно зізналася я.

– Я буду поруч.

Гера повернувся до мене обличчям і обійняв. Ши-Ранса пирхнула, дивлячись на нас, і відвернулася.

Коли всі були в зборі, Рані махнув рукою в бік лісу. І ми безшумно рушили за ним. Усе правильно, у групі має бути лідер. І Скріраніель – не найгірший варіант. Поруч із ним ішов той самий довготелесий ельф, який забирав на тренування хлопців – Канріка. Трохи випереджаючи його, безшумно ступав другий наставник – Діерг. Поруч з ним ішла Іггірія. Ши-Ранса ж хіба що тільки за руку не тримала Скріраніеля, крокуючи поруч. Але той, здавалося, не звертав на це уваги, бо по обличчю було видно, що його думки носяться десь дуже далеко.

Ми вийшли на велику галявину, оточену густим лісом.

– Клич Хрумтика, – шепнув Скріраніель Ши-Рансі.

Та кивнула, склала долоні човником і піднесла до губ. Над галявиною пролунав різкий короткий звук, схожий на крик сича. Короткий, два довгих і знову короткий. За мить над нашими головами пронеслася велика тінь і на галявину безшумно приземлився жовтоокий звір. Він повернув голову в наш бік, і я застигла на місці від страху.

Звір склав крила і, голосно порскаючи, підставив морду Ши-Рансі, яка погладила його по широкому носі. Звір гучно замурчав. У яскраво-жовтих очах були не довгі палички зіниць, а трикутники. Ельфійка дістала вільною рукою з сумки шматок м’яса і підкинула вгору. Щелепи клацнули й шматок зник у величезній пащі. Я не відводила погляду від довгих ікл звіра, якими можна було запросто орати землю, і від страху стиснувся шлунок. На секунду я уявила собі як Хрумтик розправляється з ворогом. Стало моторошно.

– Хороший мій, – продовжувала гладити звіра Ши-Ранса, – скучив, так?

Звір знову видав грізний звук, що нагадував мурчання.

– Як будемо летіти? – повернулася до Рані Ши-Ранса.

– Ти полетиш на Хрумтику з Ліком і Кхиброю. Решта покличуть своїх крехтенслоксів. Ми візьмемо хлопців, – Скріраніель повернувся до нас. – Хлопці, до крехтенслокса в жодному разі самостійно не підходити, не гладити, не заглядати в очі. Уб’є миттєво! – потім глянув на свою наречену: – Ши, зустрічаємося за Місяцегладдю.

Вона кивнула.

– Тіа, дай флягу, – простягнув руку Скріраніель.

Ельфійка слухняно дістала флягу з соком. Рані відкрив кришку і вилив на долоню трохи темної густої рідини. Над галявиною поповз запах тухлої риби.

– Фу! Гидота яка! – не втрималася я.

– Мене зараз знудить! – затиснула ніс тролиця.

– Зараз ви звикнете до запаху, – заспокоїв Лікраніель.

– Як можна звикнути до такого смороду? – затискаючи ніс, заперечив Альг.

– Лік має рацію, нікого не знудить. За кілька хвилин перестанете його помічати, – тепер заспокоював усіх Канріка.

Він узяв із рук Рані флягу, вилив трохи в долоню і почав обмазувати обличчя. Мені стало погано. Але правда була на боці ельфів – за кілька хвилин нудота відступила. Ми намазалися липким соком. У темряві блищали тільки наші очі й зуби, коли хтось розмовляв.