Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"

– А що проблема? – Питання напрошувалося саме собою.

– Візит до Самаекеша. Це зараз головна проблема.

– Він так ненавидить вас, що живе відлюдником? – поцікавилася тролиця.

– Він уже чує голос вічності, – сумно сказала ельфійка. – З ним завжди складно. Прилетимо до Уламків, самі все побачите.

«Голос вічності», що за загадки? Адже всім відомо, що ельфа можна тільки вбити. Вони не старіють і дуже довго живуть. Може над древнім святилищем якась особлива аура? Доберемося – дізнаємося, чого завчасно Тіатаріассу питаннями мучити?

Ми наблизилися до кухні. Як не дивно, Гурманіель ще не спав. Або вже не спав. Очі червоні, втомлені, немов він до цієї години шаткував почищену нами цибулю.

– Ваше Кухарство, доброї ночі! – привіталися ми.

– Чого вам не спиться, леді? Чи не терпиться приступити до роботи?

– Не зовсім, – забарилася я.

На допомогу прийшла Тіа.

– Пане Гурманіеле, мілорд Скріраніель велів, щоб ви дали нам провізію.

– Куди це ви намилилися посеред ночі? Чи леді хочуть потрапити до лап Дітей Сутінок? – невдоволено буркнув шеф-кухар.

– Не потрібно нас лякати темними, – усміхнулася Тіатаріасса. – Ми не маленькі.

– Вибачте великодушно, – з’їждив Його Кухарство, – забув.

Його очі метали блискавки, Тіа з острахом позадкувала. А пан Гурманіель гірко гмикнув:

– Не думав, що моєму братові, якому виповнилося б триста двадцять чотири роки, було не страшно, коли він потрапив у їхню пастку. Його холоднокровно вбили. Хоча він і був великим воїном. У нього залишилося троє дітей, які заприсяглися вирости та помститися темним виродкам. Але в день їхнього повноліття, я обов’язково розповім, що Дітей Сутінок не слід остерігатися, бо вони вже дорослі.

Щоки Тіа палали як розпечене вугілля.

– Пробачте, Ваше Кухарство, – тільки й прошепотіла вона. – Я не це мала на увазі, коли казала, що ми не маленькі.

– Остерігатися чогось або когось – це не означає бути слабким.

Тіа кивнула на знак згоди.

– Коли вас чекати назад, адептки? – перевів розмову на іншу тему Гурманіель, дивлячись на нас із Кхиброю.

– Нас не буде днів зо п’ять, – відповіла я за всіх.

– Прекрасні в мене практикантки! Не встигли з’явитися і вже зникають. Сподіваюся, не від того, що перепрацювалися на кухні?

– Що ви! Ми ж толком навіть не працювали! Як повернемося – одразу до вас! – палко запевнила його Кхибра.

– Ну-ну, – гмикнув Його Кухарство. – І що брати будете?

– Трохи в’яленого м’яса, перепічок і, мабуть, сиру, – віддано зазирнула у його вічі Тіа.

– Скільки вас?

Тіа закотила очі й почала загинати пальці.

– Тринадцять...

Гурманіель присвиснув.

– Це ж вам цілу прірву м’яса треба! – Його Кухарство був явно незадоволений.

– Нам на перший час. Решту – добудемо.

– «На перший час», – передражнив її шеф-кухар. – Чекайте, зараз усе винесу.

І зник за дверима комори.

– Плащі знайдуться для всіх, – заглядаючи у прочинені двері кухні, сказала Тіатаріасса.

– У нас є плащі, – задумливо протягнула Кхибра.

– На що поб’ємося, що вони ні в яке порівняння не йдуть з ельфійськими? – примружилася Тіа.

Ми з тролицею перезирнулися: та про таке щастя ми навіть мріяти не могли! Справжній ельфійський одяг! Їхні плащі славилися тим, що в спеку в них було прохолодно, а взимку тепло. Шили їх з особливої тканини, яка коштувала нечуваних грошей. Тільки дуже багаті люди Ситова могли дозволити подібне. Хоч якийсь плюс у наших пригодах. Ех, ще б собі їх потім залишити! І, немов прочитавши мої думки, ельфійка сказала:

– Заберете їх потім собі.

Настрій одразу підвищився. Діти Сутінок, хоч і лякали, але не настільки, щоб на цю мить я цим переймалася.

– Дякую, Тіа, – щиро подякувала я ельфійці.

– Дякую, – як відлуння відгукнулася Кхибра.

У кухню увійшов захеканий шеф-кухар. У руках він ніс величезну торбину.

– Тут усе розділено, – сказав він. – Тринадцять пайків. На день вистачить.

– Дякую вам, Ваше Кухарство, – я присіла в реверансі. Те саме зробили й Тіа з Кхиброю.

– Розберете по сумках, – наказував він. Потім глянув на нас із тролицею і додав: – Через п’ять днів, рівно о шостій нуль-нуль, чекаю вас на кухні, леді. Й потрудіться роздобути фартухи та ковпаки, якщо не ковпаки, то хустки. Інакше доведеться знову виконувати брудну роботу.

– Звісно, – кивнула Кхибра.

– Обов’язково, – підтримала її я. Кому захочеться постійно чистити цибулю і перебирати квасолю?

Ми попрощалися. Удвох із тролицею підхопили мішок і понесли в бік будинку. Там уже стояли хлопці, юна цілителька і наречена Рані. Самого Скрираніеля не було. Ми залишили їм торбину та пішли за Тіа переодягатися.