Читати книгу - "Моя Капризуля, Олена Арматіна"

- Ну так, як же. Нам довго доведеться чекати, - уїдливо зауважила я.

- Ну, не знаю. Мені здається, що вони вже близько, - Хані боязко озирнулася. - Постійно мені здається, що на мене хтось дивиться.

- Ти думаєш, вони переслідують нас?

Дівчина невпевнено смикнула плечем.

- Я тобі так скажу, Капріз, - я підняла на Хані погляд. Цікаво, а вона сама помітила, що вперше назвала мене на ім'я? - Або давай зв'язуйся з сестрами.  Або давай здаватися самандарцям.

- Ага, давай. І білий прапор вивісимо.

- Чогоооооо?

Я хихикнула:

- У моєму світі білий прапор вивішують, якщо збираються здатися. А взагалі, давай вирішимо все вранці. Може, мені сьогодні вдасться зрозуміти, куди потрібно йти?

І, не чекаючи відповіді, лягла поруч із сином і заплющила очі. Не пам'ятаю, коли востаннє так швидко засинала. Пам'ятаю тільки, що вперше у своєму житті попросила Ісіду вказати мені шлях. Ну а що? Може, ісідіанці мають рацію, й Ісіда справді благословила мене? Так чому б мені не звернутися до неї по допомогу.

Цей, останній сон був найнезвичайнішим з усіх снів.

Навколо, куди не кинь погляд, були золоті піски. Широка дорога, протоптана тисячами караванів, вилася серед піщаних барханів і невисоких каменів.  Біля самого горизонту височіла кам'яна гряда. З одного боку до неї підступала нежива пустеля з рідкісними оазами. З іншого - омивало безкрає море. Я ніколи у своєму житті не бачила ні моря, ні стільки води.  А в самій скелі було вирубано сяюче місто з білосніжними палацами.

Але не ця казкова картина мене так заворожила. Я боялася зітхнути від того, що в це фантастичне, народжене моїм сном місто я їхала... верхи на спині дракона.