Читати книгу - "Моя Капризуля, Олена Арматіна"

Описати свій настрій цього ранку могла лише кількома словами - абсолютно безпідставна ейфорія. Саме цю ейфорію я відчувала, сидячи на спині дракона. Саме нею насолоджувалася, дивлячись на білосніжні стіни невідомого міста. Мені здається, що ці почуття могла б відчувати недосвідчена дівчина, мріючи про свого коханого. Але... Адже це не моя історія?

І все ж, на моїх губах розквітла мрійлива усмішка, а в куточку ока з'явилася сентиментальна сльозинка. Ну чому ж - не моя історія? Я ще молода, я мама чудового сина. І нехай я не особливо вірю в те, що будь-який ісідіанець вважатиме за щастя виховувати і ростити його, не варто замикатися у своїй тузі.

У мене немає домівки? Буде. Зрештою, самандарці обіцяли мені дах і захист.

Немає засобів до існування? Самандарці обіцяли... Так. Стоп-стоп-стоп-стоп. Знову самандарці? До чого тут вони, якщо я втекла, а значить - розірвала договір. Чи не розірвала?

Чомусь у пам'яті спливли слова, колись сказані Ліамом: «Ніколи не ухвалюй рішення сьогодні, зараз, одномоментно. Сьогодні - насолоджуйся. Зараз - живи. Цієї хвилини - отримуй задоволення. А рішення прийми завтра. І тоді всі стріли пролетять над тобою. Ось побачиш - жодна в тебе не влучить».

Здається, я порушила це правило, з гарячки прийняла рішення і зараз готова вкусити саму себе за це. Мабуть, спершу треба було познайомитися ближче з тими, хто так вчасно простягнув мені руку допомоги. А втекти я встигла б завжди.

Мою увагу привернуло щасливе агукання сина, тріск багаття, яке ледь розгоралося. Моя незамінна Хані, як утім і завжди, взяла на себе турботи про наш сніданок.

- Хані, - покликала її, не повертаючи голови й задумливо стежачи за самотнім листочком, що тремтить на гілці... Ну, точно, як я... - Думаю, я помилилася, вирішивши втекти від самандарців. Як ти думаєш, втеча порушила нашу угоду? Вони будуть дуже злі, якщо ми повернемося?

Тридцятисекундне мовчання здивувало мене - зазвичай Хані завжди мала що сказати. Але ще більше здивувала мене відповідь на моє запитання. Та що там, здивувала - вразила до глибини душі.

- Самандарці не сміють гніватися на перелякану юну жінку, яку самі ж і налякали. І не змогли вберегти, - пролунав знайомий чоловічий голос. - Тож, звісно ж, я не чув жодного слова про втечу.  І природно, наш договір усе ще діє і не може бути розірваний за жодних обставин.

Сенс слів дійшов до мене далеко не відразу. Я лише повернула голову, втупившись на самандарця в масці, навіть не зметикувавши підвестися і прийняти більш пристойну позу. 

- Що ви тут робите? - хрипко запитала я. - І де Хана?

- Дівчина спить. І спатиме доти, доки ми не поговоримо. А я готую нам сніданок.

- Сніданок? Нам? - по-дурному повторила я, все ще не в змозі повірити в те, що бачу цього нахабного чоловіка.

Він сидів у позі падишаха, і щось нанизував на дерев'яні прутики, потім укладав їх над багаттям. Запах над галявиною вився запаморочливий, але зовсім не це змусило мене шумно ковтнути. А мій син... Він весело борсався на кинутій поверх шкури чоловічій куртці, і щось дивне тримав у роті - то смоктав це щось, гучно прицмокуючи, то гарчав, тріпаючи це з боку в бік.

- Що це? - хотіла я швидко схопитися, але тіло за ніч затерпло і встати з першого разу не вийшло. - Що він гризе?

- Хто? Аааа! Це мій ремінь. Йому, до речі, подобається.

- Упевнена, він уявляє, що тріпає вас, а не ваш ремінь, - я незграбно шкандибала до сина і забрала в нього товстий шкіряний ремінь із блискучою пряжкою. Після секундного мовчання Алім зайшовся в такому несамовитому крику, що й мерця підняв би. Я поморщилася від цього звуку. Хані навіть не поворухнулася, а чоловік незворушно зауважив:

- Мені здається, йому вже час давати м'ясо, а не...

- Багато ви розумієтесь на немовлятах, - пиркнула я, розвернулася, збираючись знайти затишне місце й погодувати сина.

Але щось мене раптом зупинило. Обернулася. Завмерла... Самандарець дивився на мене спідлоба і, як мені здалося, ледь стримувався, щоб... Щоб що?

- Ти маєш рацію, я нічогісінько не розумію в немовлятах. Але дещо знаю про драконів. Йому потрібне м'ясо.

- Сире чи смажене? - уїдливо зауважила я.

- Я б почав зі смаженого, - серйозно сказав чоловік, і не подумавши відвести погляд.

Я не змогла його витримати, і відвернулася перша, оглядаючи Аліма, немов це було дуже важливо. З моїм сином усе було добре, якщо не брати до уваги вибагливого крику та відсутності штанців.

- Де його штани? - пробурмотіла, оглядаючи галявину.

- Я їх викинув, - пролунала відповідь.

Я так різко обернулася, що син спочатку замовк, а потім, мабуть вирішив, що з ним бавляться, і енергійно загулькав та почав дригати ніжками.

- Чому? Чим вам його штанці не догодили?

- Він... - чоловік відірвався від нанизування чергового саморобного шомпура і явно задумався, підбираючи слова. - Він в них дещо наробив.

- І що?

- І я їх викинув.

- Навіщо?

- Вони були брудними.

- Ви що, тупий? Їх можна було випрати!

- Навіщо? - чоловік підняв до мене обличчя, і я раптом уперше абсолютно чітко побачила його очі... Вражаюче! Вони були такого яскравого зеленого кольору, що цілком могли б посперечатися з соковитим вересом, невелику плантацію якого мені вдалося розвести в таборі землян.

- Навіщо? - дурно перепитала я, повільно закипаючи. Та він точно тупий! Або спеціально намагається вивести мене з себе. - А через те, що тепер мені нема в що його одягнути.

- Нехай загартовується, - буркнув самандарець.

Я, примружившись, дивилася якийсь час на нього. Здається, у моєму житті з'являється певний сенс - я обов'язково вловлю момент, і залишу цього хама без штанів. І тоді подивимося, чи стане він ставити свої дурні запитання. 

Я таки знайшла затишне містечко - пишний квітучий кущ, і сховалася за ним, проігнорувавши кинуте мені вслід:

- Далеко не заходь...