Читати книгу - "Воно"

вечірці, яку влаштовувала рада півтора року тому. На вечірці вона спожила чималу кількість джину й спитала мене, чи хтось у Деррі розуміє ЧОРНУ ДОЛЮ. Я теж встиг спожити чималу кількість джину й відповів: «Місіс Ґледрі, можливо, етнічність євреїв — велика таємниця, та ніґґерів розуміють у всьому світі». Вона похлинулася джином і відвернулася, крутнувшись так рвучко, що спідниця хилитнулась і майнули її трусики (не надто цікаве видовище — краще б на її місці була Керол Деннер!). Ось так закінчилася моя остання неформальна розмова з місіс Рут Ґледрі. Невелика втрата.

Інші члени ради походили від лісових магнатів. Їхня підтримка бібліотеки — це спокутування спадкової провини: вони зґвалтували ліси, а тепер опікуються книжками так само, як могло б заманутися змужнілому розпуснику подбати про байстрюків, яких він бездумно наплодив у молоді роки. То їхні діди й прадіди розсунули ноги лісів на північ од Деррі з Бангором та зґвалтували сокирами й кондаками[702] дівчат-незайманок у зелених сукнях. Вони різали, рубали, обсікали й не думали про зайве. Вони розірвали дівочу пліву тих могутніх лісів, ще коли Гровер Клівленд[703] був президентом, і довершили справу раніше, ніж у Вудро Вілсона трапився інсульт[704]. Ці сп’янілі бандити ґвалтували великі ліси, запліднюючи їх обрубаним гіллям та пеньками ялиць, і перетворили Деррі з млявого кораблебудівного містечка на галасливий хонкі-тонк[705], де салуни працювали 24 години на добу, а повії обслуговували клієнтів від смеркання до світання. Один старий лісоруб, Еґберт Тороґуд, котрому вже стукнуло дев’яносто три роки, якось розповідав мені про те, як відгойдав худющу хльорку в борделі на Бейкер-стрит (цієї вулиці вже не існує — на тому місці, де вирувала й гомоніла Бейкер-стрит, виріс тихенький спальний район для середнього класу).

«Лише тоді, як спустив у неї, мені доперло, шо вона лежить у малаф’яній калюжі з дюйм завглибшки. Ті вахлі вже мало не на драглі перетворилися. „Кралечко, — кажу, — ти шо, геть за собою не дивисся?“ Вона глипнула туди й каже: „Якшо хочеш ше разок, то візьму свіже простирадло. Гадаю, в отій оно шафі, шо в калідорі, є два рядна. До дев’яти-десяти я ше дивлюсь, куди лягати, та після півночі пизда вже така заніміла, що в цей час могла б бути й в Елсворті[706] — геть не чую“."»

Тож он яким був Деррі в перші двадцять із гаком років двадцятого століття — лише гармидер, бухло й трах. Щойно в квітні скресала крига й до самих заморозків у листопаді Пенобскот і Кендаскіґ були запруджені лісом. Бізнес помлявішав у двадцятих, коли скінчилася Перша світова, і без листяних дерев зовсім укляк у часи Депресії. Лісові магнати поклали гроші в бостонські та нью-йоркські банки, які вціліли після Краху[707], та полишили економіку Деррі напризволяще. Ці багатії поховалися у свої вишукані домівки на Західному Бродвеї та відправили дітей у приватні школи в Нью-Гемпширі, Массачусетсі та Нью-Йорку. А далі жили собі на відсотки та завдяки політичним зв’язкам.

Сімдесят із гаком років по тому, як Еґберт Тороґуд полюбився з доларовою шльондрою в спермозному ліжку на Бейкер-стрит, їхнє головування полишило по собі лише пустки в Пенобскоті та окрузі Арусток, а ще величні вікторіанські будинки вздовж двох кварталів на Західному Бродвеї… і, звісно ж, мою бібліотеку. Хоча слід зауважити, що той гарний народ із Західного Бродвею хутко забере в мене «мою бібліотеку» в ритмі джиги (навмисна гра слів), якщо я опублікую щось про «Легіон гідності», пожежу в «Чорній мітці», страту банди Бредлі… або про справу Клода Еру та «Срібного долара».

«Срібним доларом» називалась пивниця, і те, що можна було б назвати найхимернішим масовим убивством за всю історію Америки, трапилося там у вересні 1905 року. У Деррі ще є кілька ветеранів, котрі запевняють, що пам’ятають цей випадок, та я по-справжньому довіряю лише оповідці Тороґуда. Йому тоді було вісімнадцять.

Тороґуд зараз живе в притулку для старих «Полсон». Він беззубий, а його акцент жителя з долини Сейнт-Джон став таким сильним, що, можливо, лише інший старожил Мейну міг зрозуміти, що він каже, якщо записати мову старого фонетично.

Сенді Айвз, фольклорист із Мейнського університету, котрого я вже згадував на цих буремних сторінках, допоміг мені перекласти мої аудіозаписи.

За словами Тороґуда, Клод Еру був «тшим мочним канасьхим хвойтиним шином ж ошами шо балушацшя на тепе як ото кояші ф мішяччім шяйві».

(Переклад: «Цим моцним канадським хвойдиним сином з очами, що балушаться на тебе, як ото конячі в місячнім сяйві».)

Тороґуд казав, що він — та й усі, хто працював з Еру — уважав того мужика хитрющим, як пес, котрий краде курчат… тому його поява в «Срібному доларі» з сокирою видалася такою вражаючою. Бо на Еру то було зовсім не схоже. До того часу лісоруби в Деррі вважали, що Еру був більше схильний до підпалів у лісах.

Літо п’ятого року було довгим та спекотним, тож у лісах часто ставалися пожежі. Найбільша пожежа трапилася в гейвенському Великому індіанському лісі — згодом Еру зізнався, що влаштував той підпал за допомогою свічки, котру він поставив на купу цурпалок і дерев’яних обрубків. Та пожежа спопелила двадцять тисяч акрів доглянутих дерев, а дим було чути навіть у диліжансах, які виїжджали на вершечок Горбатого Пагорба в Деррі — за тридцять п’ять миль од вогню.

Навесні того року було багато балачок про об’єднання в профспілки. Організацією займалося четверо лісорубів (не те щоб було кого організовувати; мейнські роботяги були проти спілок тоді, не схвалюють їх і зараз), і Еру був одним із них — мабуть, він убачав у своїй громадській діяльності можливість похизуватися, поплескати язиком та попиячити на Бейкер та Іксчейндж-стрит. Еру та трійко його поплічників називали себе «організаторами», а лісові барони нарекли їх «заводіяками». До дверей їдалень у лісових таборах біля Монро, Гейвен-віллідж, самнерської[708] плантації та Міллінокет поприбивали оголошення, у яких лісорубів повідомляли, що кожного, хто розводитиметься про спілку, буде негайно звільнено.

У травні того року біля Трепхем Нотч спалахнув короткий страйк, і хоча його розігнали страйколоми та «міські констеблі» (розумієте, ця деталь дуже цікава, оскільки там було близько тридцяти «міських констеблів», які вимахували сокирищами й розчереплювали голови, та до того травневого дня Трепхем Нотч — за переписом 1900 року там проживало 79 осіб — не мав жодного констебля, принаймні мешканці селища про них не знали), Еру та його друзі-організатори вважали це великою перемогою для їхньої