Читати книгу - "Борва мечів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Перекинувши барило, Джон ухопив смолоскипа і помахав ним над поверхнею Стіни, щоб трохи підтопити кригу; тонкою плівкою води барило котилося легко, ба навіть занадто — вони його трохи не загубили. Та нарешті, об’єднавши зусилля чотирьох, вони підкотили «каменюку» до краю і знову поставили її сторчма.
Над воротями вже стояли рядком чотири дубові барила, коли Пип заволав:
— Черепаха на порозі!
Джон перехилився подивитися, долаючи біль у нозі. «Огорожу! Марш мав би збудувати тут огорожу.» Про стільки різних речей вони мали б подбати раніше. Дичаки вже відтягали від воріт мертвих велетнів. Лошак та Мулій кидали на них камені — Джон навіть побачив, як одного підбили — та загалом каменюки ті були трохи замалі, щоб заподіяти щось самій черепасі. Джон зацікавився, як дичаки впораються з мертвим мамутом на дорозі, але скоро побачив на власні очі: черепаха була завширшки з добрячу хату, і її просто наштовхнули на труп згори. Раптом ногу схопила судома, коліно підломилося, але Лошак ухопив його за руку і втягнув у безпечне місце.
— Ти б так не перехилявся, га? — дорікнув йому хлопець.
— Огорожі треба будувати.
Джонові начебто почувся стукіт сокир по дереві — а може, примарився з переляку. Він обернувся до Грена і наказав:
— Пускай!
Грен став за барилом, наліг плечем, забурчав, застогнав і почав штовхати. Овейн та Мулій кинулися на допомогу, зсунули барило на кілька вершків, тоді ще… і раптом воно зникло за краєм.
Дорогою вниз барило зачепило Стіну; нагорі почули глухий стукіт. Затим, значно гучніше, пролунав страшний хрускіт потрощеного дерева, а за ним — болючий вереск та волання на різні голоси. Шовкун тюгукнув у захваті, Овейн Пришелепок пустився колом танцювати, а Пип вивісився з краю і загукав:
— А в тій черепасі повно зайців сиділо! Он як вистрибують!
— Повторити! — гавкнув Джон.
Грен і Барило налягли плечима на наступне барило, і воно полетіло, перекидаючись, у простір за Стіною.
Коли вони скінчили, передок Мансової черепахи був понівечений на тріски, а з іншого боку похапцем вибиралися і тікали до свого табору вцілілі дичаки. Шовкун підібрав арбалета і надіслав їм навздогін кілька стріл, аби жвавіше перебирали ногами. Грен вишкірявся крізь бороду, Пип відчайдушно глузував, і жоден із них того дня не загинув.
«А що там буде наступного…» Джон зиркнув у бік хатини. Там, де ще кілька хвилин тому стояло дванадцять барил жорстви, лишилося вісім. Раптом він усвідомив, як стомився і як йому палає нога. «Треба поспати. Хоча б кілька годин.» Сходити до маестра Аемона по сон-вино — може, допоможе.
— Піду до Король-Башти, — мовив він до хлопців. — Покличте, якщо Манс щось вигадає. Пипе, ти очолюєш Стіну.
— Я? — перепитав Пип.
— Він? — перепитав Грен.
Джон усміхнувся, лишив їх на варті й поїхав додолу кліттю.
Кухоль сон-вина справді допоміг: не встиг Джон простягнутися на вузькому ліжку в своїй келії, як очі склепилися самі. Сон йому наснився дивний, недоладний, ні до чого не подібний, повний незнайомих голосів та вигуків, чудернацького галасу та низького, гучного ревища рогів, що висіло і бриніло у повітрі.
Коли він прокинувся, за стрілецькою бійницею, що правила йому за вікно, ще чорніло небо, а над ним стояло четверо невідомих йому чоловіків. Один тримав світильню.
— Джоне Сніговію, — коротко кинув найдовготелесіший з чотирьох, — ану мерщій вдягай чоботи і ходи з нами.
Спросоння Джон був подумав, що Стіна впала, поки він спав, що Манс Розбишака надіслав ще велетнів або ще одну черепаху, розтрощив браму і вдерся на цей бік. Та коли трохи пролупив очі, то побачив, що незнайомці вдягнені у чорне. «Братчики Нічної Варти» — усвідомив він.
— Ходити куди? Хто ви такі?
Довготелесий махнув рукою, двоє інших ухопили Джона і витягли з ліжка. Наступаючи на п’яти чолов’язі з ліхтарем, його вивели з келії та потягли за пів-оберту сходів угору, до світлиці Старого Ведмедя. Джон побачив, що коло вогню стоїть і гріється маестер Аемон, склавши руки на маківці чорного ціпка з тернового дерева. Септон Келадор, як завше, був напідпитку, а пан Винтон Дужак куняв на лаві коло вікна. Інших братчиків Джон не знав. Якщо не рахувати одного.
Бездоганний у облямованому хутром кунтуші й налощених чоботях, пан Алісер Терен обернувся і мовив:
— Ось і перевертень нагодився, ясний пане. Байстрюк Неда Старка з Зимосічі.
— Я не перевертень, Терене, — холодно відповів Джон.
— Це ми ще побачимо.
У шкіряному кріслі за столом, де зазвичай писав свої листи Старий Ведмідь, сидів опасистий чоловік з широкою м’ясистою пикою. Його Джон не знав.
— Так-так, побачимо, — повторив він. — Сподіваюся, ти хоч не заперечуватимеш, що тебе звати Джоном Сніговієм? І що ти — старківський байстрюк?
— Йому подобається кликати себе Снігом-воєводою. — Пан Алісер був сухорлявий, легкий, невеличкий на зріст, але жилавий чоловічок; зараз його крем’яні очі повнилися глузливим сміхом.
— Снігом-воєводою мене назвали ви, — відповів Джон.
Пан Алісер полюбляв вигадувати прізвиська хлопцям, яких навчав бою, коли ще служив у замку Чорному майстром-мечником. Старий Ведмідь відіслав Терена до Східної-Варти-Біля-Моря. «А ці, напевне — хлопці зі Східної Варти. Котер Пайк отримав листа з круком і прислав нам поміч.»
— Скількох ви привели людей? — запитав Джон чоловіка у кріслі.
— Питання тут ставитиму я! — відповів пикатий здоровань. — Тебе, Джоне Сніговію, звинувачено у порушенні присяги, боягузтві та втечі з Варти. Ти заперечуєш, що покинув своїх братів на загибель на Кулаку Першолюдей і приєднався до зграї дичака Манса Розбишаки, що величає себе Королем-за-Стіною?
«Покинув?!» Джонові аж дух перехопило від обурення.
Замість нього мовив маестер Аемон.
— Ласкавий пане! Ми з Доналом Нойє обговорювали це тоді, коли Джон Сніговій тільки повернувся до нас. Джонові пояснення нас задовольнили.
— А мене, маестре, вони не задовольняють! — загарчав пикатий. — Я хочу сам їх вислухати, а тоді вирішити, що робити. І вислухаю!
Джон проковтнув гнів і сказав:
— Я нікого ніде не кидав. Я вийшов з Кулака разом із Кворином Півруким на розвідку до Вискливого Пересуву. До дичаків я приєднався за наказом. Піврукий непокоївся, що Манс міг знайти Ріг Зими…
— Ріг Зими? — Пан Алісер реготнув. — Тобі часом не загадували порахувати чугайстрів у лісі, га, Снігу-воєводо?
— Ні, не загадували. Та велетнів у горах я порахував, як зумів.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борва мечів», після закриття браузера.