Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

«Першим відомим нам представником династії Острозьких є князь Данило з Острога (помер між 1366 та 1370 рр.) …Про Данила збереглося дуже мало свідчень… Він боровся з експансією польського короля Казимира Великого на територію Галичини…

Відомо, що князь Данило мав свою печатку з гербом, який містив основні елементи «великого» герба Острозьких. Останній дійшов до нас і добре відомий дослідникам. Тобто Данила правомірно трактувати як автономного правителя, що надавав письмові розпорядження, грамоти, скріплюючи їх своєю печаткою. Мав він і власні збройні загони, які використовував у боротьбі з поляками… У Данила та його дружини (Василиси. — В.Б.) було немале потомство» [152, с. 268–270].

Автор раніше наводив висновки своєї розвідки про роки народження князів Дмитра Юрійовича та Данила Дмитровича, тому повторятися не будемо. Нагадаємо тільки, що наші дослідження спираються на Літопис Руський.

Автори сучасної «Історії України в особах. Литовсько-польська доба», виданої у Києві 1997 року авторським колективом академіків НАНУ, докторів та кандидатів історичних наук, наводять рік смерті князя Данила — 1376 — що, на думку автора, більш достовірно.

І хоча жодне сучасне офіційне джерело не вказує причину смерті князя Данила, та, найімовірніше, він загинув у протистоянні з поляками та угорцями в битвах за Галичину і Волинь.

Цьому є досить-таки цікавий та оригінальний доказ. Звернімо увагу: спадщина до князя Федора (так званого Острозького — сина Данила) потрапила спочатку за грамотами польського короля Ягайла від 1386 та 1390 років. І раптом та сама ж власність князя Федора закріплюється за його родом ще раз грамотою 1393 року польської королеви Ядвіги. Що є цілковитий нонсенс! Після грамоти короля — грамота королеви не потрібна!

Це зайвий раз свідчить, що польські та угорські владоможці, які перебували в династичному союзі під орудою католицької церкви, на перших порах після Кревської унії 1385 року не довіряли не тільки своїм явним ворогам — князям Русі (України), а й їхнім союзникам — литовським князям. Точно така недовіра зі сторони руських князів існувала до поляків та їхньої церкви.

Слід визнати: недовіра польського владного кліру до русичів (українців) була настільки потужною, що вони зобов’язали всіх українських князів та шляхту, а разом з ними і литовців скласти окрему присягу на вірність польській королеві Ядвізі та Польській Короні.

На той давній історичний парадокс сучасні історики, зокрема польські, литовські та українські, намагаються не звертати уваги.

Чого робити не слід.

Частина четверта

КНЯЗЬ ФЕДІР ГАЛИЦЬКИЙ (1360–1448)

1. Зміна обставин

Князь Федір Галицький в сучасній українській історичній науці відомий як Федір Острозький. Хоча то була одна історична особа.

Сучасна українська історіографія подає матеріал таким чином, що невідомо з яких причин польський король Ягайло наприкінці XIV століття відібрав у литовського роду Любарта Гедиміновича місто Луцьк та всі їхні Волинські володіння і передав невідомому руському (українському) князю Федору, так званому Острозькому.

Що цікаво: людину з королівського литовського роду Гедиміна, у якого немовби відібрали всі володіння, звали князем Федором, а передали ті володіння теж князеві Федору.

Сподіваюся, ми пам’ятаємо, що у ті роки ні по батькові, ні прізвище не вживалося.

Згодом, взагалі, всі нащадки роду Любарта Гедиміновича, як у казці, зникли. Отаку «історичну науку» ми та наші діти й онуки вивчаємо досі. Що ж у ті роки насправді відбулося?

Ще з часів Великих Галицько-Волинських князів Андрія (1308–1323) та Дмитра (1323–1383) Русь (Україна) та Литва виступали проти ворогів спільними силами, в союзі. Так тривало за часів Великих Литовських князів Гедиміна (1316–1341) та Ольгерда (1345–1377). Зобов’язання були взаємними. Та все змінилося після приходу до влади в Литві Ягайла. Змінився статус самої держави. Послухаємо:

«…У Литві після смерті Ольгерда (1377 р.) …великокняжий віленський стіл успадкував, всупереч принципам родового старшинства, Ягайло… Це викликало обурення старших Ольгердовичів… Аби зміцнити своє становище (разом із іншими заходами. — В.Б.)… Ягайло прийняв… пропозицію (Папського престолу. — В.Б.) (про) укладення Кревської унії (24 серпня 1385 р.), якою передбачались інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави й перехід у католицтво володаря Литви та її мешканців… У лютому 1386 р. Ягайло охрестився, взявши ім’я Владислав, одружився з Ядвігою і став польським королем. Всі литовські князі (та українські. — В.Б.) мусили присягнути на вірність «велебному господарю Владиславу, королеви польскому, литовскому и русскому, и иных земель господареви, и велебной госпожи Ядвиге, королице польской, и их детем, и Коруне Польской… поддаваючися с людьми и с землями, и с городы, и ствержами на веки веком» [44, с. 147–149].

Так, врешті-решт, католицькі місіонери (священики) думали перехитрити всіх литвинів і русичів та прибрати їх до рук.

Зазначимо: уже 1386 року новий польський король Ягайло почав видавати своїм підданим правові акти на земельні володіння саме на ті міста та землі, з якими вони присягли йому на вірність. Так що в документі 1386 року польського короля Ягайла, виданому князеві Федору, нічого дивного нема.

Рід Великих руських (українських) князів Галицьких, завдяки елементарній зраді литовського князя Ягайла, потрапив до хитро влаштованої католицької пастки. В умовах того часу відмовитися від присяги Ягайлові та не скласти її — означало позбавитися титулу князя та всіх володінь. Український князь Федір Галицький, він же — Острозький, розумів ту ситуацію. Свідченням чого є нові надбання від короля (1390 рік) та королеви Ядвіги (1393 рік).

Не існує жодного достовірного історичного документа, за яким би забиралися землі від литовського князя Федора Любартовича та передавалися руському князю Федорові Острозькому.

Тому всі так звані «писання» на цю тему є звичайними домислами, міфами.

Та навіть у цьому складному становищі патріотично налаштовані руські (українські) православні князі та їхні литовські колеги продовжували опір Польщі.

«Згідно з умовами Кревської унії було охрещено Литву — останню поганську країну в Європі (за винятком Жемайтії, захопленої Орденом, яку було покатоличено пізніше). Нова віра стверджувалася у Великому князівстві Литовському досить повільно (характерно, що навіть не всі Ягайлові брати перейшли у католицтво)» [44, с. 149].

Варто розуміти, що за часів Ольгерда, після Синьоводської битви 1362 року, у Великому князівстві Литовському, Руському і Жемайтському почала різко посилюватися вага литовських Великих князів. На відвойованих у татар землях та сусідніх з ними, наприклад — Київщина, Сіверщина, Поділля, Великий князь одноосібно призначав своїх намісників. Хоча слід пам’ятати, що литвини у державі становили тільки 20 % населення, решта — русичі.

Звичайно, навіть при деякому свавіллі Литовські Великі князі змушені були дотримуватися певних правил.

Самі князі розділилися на православних і католиків. І хоча Ягайло, згідно із Кревською унією, був зобов’язаний привести до католицької віри