Читати книгу - "Остання любов Асури Махараджа"

ж раптом, звідки не візьмись, з’явився в палаці один чоловік, згорблений і покручений, і сказав цареві: «Я заберу в тебе всі гріхи. Тільки не треба мені твого царства. Віддай мені лиш свого сина». І цар кинувся в ноги тому покрученому старому: «Забирай, забирай! — кричав він. — Тільки, благаю, витягни мене з цієї темряви!» І цар віддав свого єдиного улюбленого сина старцеві. Тільки той старець і юний царевич пішли із палацу, як одразу ж зір повернувся цареві, й він побачив, що холод минув і над царством почав лити теплий дощ. Цар відпустив Джонні й Дженні, й вони оселилися в скромному будинку за містом зі своїми дітьми. З того часу цар правив мудро й обачно, але не довго. Трохи згодом він запровадив демократичні реформи в країні, але більше не було нікого, хто узяв би на себе його гріхи за цей вчинок. А до Джонні й надалі приходили люди. Цар призначив йому пожиттєву пенсію. Але порад його слухати більше не наважувався.

— А що ж сталося з сином царя?

— Цього ніхто не знає, отче О’Ніл. Кажуть, одного дня він прийде в царство і посяде престол на місці свого батька, і все зміниться в нашому царстві. Але так тільки кажуть, а як воно буде насправді — невідомо. А Джонні мав багато власних дітей, і я сам товаришував із його внуком, а Джонні був мені як наставник, тільки називав я його не «Джонні», а «сваміджі», як ото вас, — сказав Асура Махарадж і пильно подивився на пастора О’Ніла.

Пастор О’Ніл задумано глядів кудись у вікно. Була вже пізня година. У його запалених очах застиг якийсь особливий, сухий біль.

— Знаєш що, хлопче, це непогана історія, — сказав він. — Хоч, мені здається, ти добряче прибрехав…

— Клянусь, саме так сваміджі й розказував мені цю історію!

— …хоч ти й добряче прибрехав, мені сподобалося. Даю голову на відсіч, тобі ніде переночувати сьогодні. Я вгадав?

— Як ви дізналися?

— З такими, як ти, я все життя провів, синку. Але ти, мушу сказати, вмієш розказувати. Я ціную це в людях. Гаразд, переночуєш у мене. Думаю, мій Джонні не буде проти, якщо я постелю тобі в його кімнаті.

Асура Махарадж склав руки в подяці:

— Це дуже щедро з вашого боку, сваміджі… тобто, падре О’Ніл.

— Подякуй тому негіднику на небі за те, що вставив мені в груди цей шматок м’яса, який не дає мені спокою, — і пастор О’Ніл хрестиком позначив, де у нього було серце. — Сонні! Скільки з мене?

— Дванадцять вісімдесят, отче, — відгукнувся бармен. — Дощовитий вечір, чи не так, отче?

— Так, так, — прокректав пастор О’Ніл, злізаючи з високого табурета, і ледь не упав, захитавшись, коли став на рівну землю. — Здається, сьогодні на морі шторм. Допоможи мені, хлопче, — звернувся він до Асури. Асура подав йому руку. — Нам недалеко, якихось сорок хвилин на метро… Уфф, Ісус на ослиці, алилуя! Алилуя!

***

У домі пастора О’Ніла тхнуло сигаретами і було неприбрано. Пастор зайшов на кухню, де на стіні висіло велике розп’яття, і швидко сховав пару порожніх пляшок із шинкваса до кошика. На столі лежали рештки якоїсь їжі.

— Я, знаєш, не дуже-то й слідкував за чистотою, відколи пішов Джонні. Ти можеш скористатися ванною, коричневий рушник іще досить свіжий.

— Дякую, отче, — сказав Асура Махарадж.

Пастор О’Ніл сів за кухонний стіл перед повною недопалків попільницею і запалив. На подяку Асури Махараджа він тільки махнув рукою, мовляв, «не надокучай».

Душ приніс полегшення після довгого дня. Асура Махарадж подивився на свої стопи і з подивом побачив, що на них натерлись мозолі, які вже встигли потріскати. Людське тіло мало підходило для життя.

Він повернувся на кухню, де все ще сидів, задуманий, пастор О’Ніл.

— Знаєш, — озвався пастор по хвилі мовчання. — Мені страшенно шкода, що так вийшло з Джонні. Мабуть, я би мав бути кращим батьком для нього. Більше любити його, чи що?

— Я думаю, в нього попереду великий шлях, отче.

— Шлях у нікуди. Цей світ не призначений для розваг, хлопче. Це місце страждань і поневірянь, і мені шкода, що Джонні доведеться відчути це на власній шкурі. Я б не хотів, щоби він повторив мої помилки, сину, розумієш? Ось чому я так переживаю за нього. А в усьому іншому він дорослий хлопець.

Пастор О’Ніл виглядав постарілим. На його щоках прорізалися вертикальні зморшки, які бувають у людей, які довго й рішуче йдуть до цілі, гублячи по дорозі соратників і складаючи жертви більші, ніж сподівалося на початку.

— Ви були щасливі у шлюбі, отче О’Ніл?

— Та як тобі сказати, сину, — пастор О’Ніл розвів руками. — Не більше щасливий і не менше щасливий, ніж усі інші, я так гадаю. Я не знаю, правду кажучи, чому Еллін вирішила піти. Мабуть, я ще дуже багато не знаю про себе, раз люди влаштовують мені такі сюрпризи, еге ж? Як ти гадаєш?

— Я думаю, ви благородний чоловік, пасторе О’Ніл. Я не так довго у Сполучених Штатах, але ви змушуєте мене вірити, що ця країна буде колись врятована.

— Цю країну не врятує вже ніщо, — сказав пастор О’Ніл. — У 1979 році я почав свою проповідницьку діяльність. Був розпал енергетичної кризи. Я був молодим, повним надій і ентузіазму, ми переїхали у ту кляту діру Ґетсбі в Іллінойсі, і я відкрив там проповідницький центр. До мене приходив один молодий юнак, в окулярах, із розумним обличчям. Він завжди сідав на перший ряд, коли я давав проповідь, й уважно слухав мене, принаймні, так мені видавалося. Часто я бачив, як він навіть щось занотовує собі до блокнота. Одного разу після проповіді я підійшов до нього й сказав: «Молодий чоловіче, ви так уважно слухаєте все, що я проповідую. Можливо, Ви хотіли б дізнатися більше про Бога? Ми могли б зустрітися десь у місті, випити чаю, поговорити про Біблію?». Знаєш, що він мені відповів?

— Що?

— Він сказав: «Дякую, отче, але моя компанія оплачує мені тільки ці недільні проповіді». «Компанія? — сказав я. — Яка ще, до біса, компанія?». «Ми молода перспективна команда, яка хоче зробити щось хороше для людей». «Наприклад, що? Продати їм пиво?». «Ні, ми займаємось канцелярією. Ми хочемо забезпечити людей якісною канцелярією, і ми бачимо велику перспективу в тому підході, який демонструєте ви, отче. У вас чудові якості промовця. Ви не хотіли