Читати книгу - "Зазирни у мої сни"

class="p1">Часу залишалося обмаль. На ходу набираючи смс: «Уже їду, 5 хв», я підтюпцем спустився до тролейбусної зупинки навпроти «ЕКО-маркета». Заскочив у першу-ліпшу маршрутку та проїхав до Покровського собору. Звідти бігом рвонув до свого будинку. Коли вийшов з ліфта та підступив до квартири, мій наручний годинник показував 10:05.

— Чому так довго?!! — накинулася Єва. — Я мала бути на роботі п’ять хвилин тому!

Вона стояла переді мною в чорній спідниці, що щільно облягала стегна, та світло-синій блузці із розстебнутими верхніми ґудзиками. Груди випирали крізь тканину блузки. Чорні колготки на ногах мене не здивували, зважаючи на холод надворі. Волосся зачесане назад і акуратно вкладене. Жодне пасмо не вибивалося й не спадало на лоба. У коридорі висів густий запах її парфумів. Я глипав на неї, не знаючи, що сказати. Єва розтулила губи, щоб продовжити тираду про недолугість її чоловіка, але чи то через поспіх, чи то через щось, вловлене в моїх очах, залишила шпильки невисловленими.

Ситуацію розрядив Теодор, який вискочив із дитячої кімнати й затупотів коридором. Ще у сірих піжамних штанцях й улюбленій — зеленій з черепами — футболці.

— Тату-у-у!

— Привіт, комашко! — я присів навпочіпки й дозволив синові вилізти на ногу й обійняти мене за шию. На коротку мить утома, нестерпний біль в очах і навіть розгубленість після розмови з американцями розчинилися, я посміхнувся й із насолодою вдихнув його запах: — Ти добре спав?

— Та-а-ак! Я розмалював ціле дерево в розмальовці, поки мама збиралася! А тепер почав дракона. Там такі дракони — у-у-у! Два дракони! Ти подивишся?

Насправді розмальовку «Зачарований ліс» Єва купила для себе (сказала — від нервів), але за тиждень, жодного разу не розгорнувши, віддала її Теодорові. Три дні малий не відходив від книжки.

— Ого, молодець! Гляну. А ти поснідав?

— Ага! Тату, а ми підемо гуляти?

Тео виглядав краще, ніж у вихідні.

— Обов’язково. Тільки я трохи відпочину після роботи, гаразд?

— Добре. Я хочу до фонтанів. І на батут!

— Сьогодні холодно, фонтани не працюють, — Тео набурмосився, і я з поспіхом додав: — Але батут у нормі, чемпіоне, і чекає на тебе. Зможеш стрибати, скільки влізе.

— Клас! — малюк виставив догори великого пальця — один із двох жестів, принесених із нечастих походів до дитсадка. Від другого ми намагалися його відучити. — А ще я хочу морозива!

— Це ми обговоримо дорогою.

— Я слухався, я вчора весь день слухався, тату! Мені тепер можна морозива!

З логікою в сина все гаразд. І з пам’яттю також. З пам’яттю особливо.

— Дай я взуюся, — процідила крізь зуби Єва.

— Біжи до своєї кімнати, — шепнув на вухо Тео, — я зараз прийду.

І лише коли малий зник за вигином коридору, я підвівся та звільнив Єві місце біля тумбочки зі взуттям. Вона встромила ліву ногу в черевичок — геть не літній, але з огляду на погоду, якраз о’кей, — і нахилилася зав’язати шнурівку. Округлі стегна випнулись, а край вузької й не надто довгої спідниці підскочив. Я підсвідомо відзначив, що якби залишився сидіти навпочіпки, так, як допіру обіймав Теодора, то зараз побачив би Євині трусики. Навіть стоячи — згори — я запримітив мереживну смужку, що вибилася з-під спідниці, й відчув, як кров швидше заструменіла жилами: на дружині не колготки, а панчохи.

У такій ситуації років п’ять тому я б схопив Єву за талію, затягнув до спальні, і… чхали б ми на її спізнення. Вона б не пручалася. П’ять років тому Єва не пручалася б. Років два тому, коли Тео став достатньо дорослим, щоб нам заважати, я б, напевно, притримав дружину за лікоть, щоб їй було легше зав’язати шнурівку. Сьогодні я стояв і спостерігав, опустивши руки вздовж тіла. Терпкий запах її парфумів вичавлював із пам’яті теплий запах синової голівки, і це дратувало.

Єва закінчувала шнурувати правий черевичок, коли я спитав:

— Ти що-небудь відправляла з мого комп’ютера?

— Я не лізу до твого комп’ютера.

— Я серйозно: ти кому-небудь надсилала листи з мого ноута?

Вона випросталася, вп’ялася в мене налитими кров’ю очима й нічого не відповіла. Мовчки розвернулася, дістала з шафи жакет, пом’яла його в руці, розмірковуючи, чи вдягати зараз, чи на під’їзді до «Чорної перлини»; зрештою вирішила вдягнути. Єва завжди була мерзлячкою.

— Чому ти запізнився?

— Ноут, — сказав я, ігноруючи її запитання. — Мій ноут, — на її вилицях проступили м’язи, губи стислися так, що майже зникли з лиця. — Розслабся, я не маю претензій, я просто хочу знати, якщо ти користувалася моїм…

— Та не чіпала я твій ноут! — майже прокричала Єва. — Відійди, я спізнююсь!

Я звільнив їй дорогу й демонстративно підняв руки в жесті «о-мені-так-страшно-я-здаюсь». Єва схопила сумочку та вискочила з квартири, намагаючись грюкнути дверима, проте я вчасно спіймав дверну ручку. Дивлячись, як дружина, вистукуючи носком черевичка по бетонній долівці сходового майданчика, тисне на кнопку виклику ліфта, я буркнув те саме, що й американцям двадцять хвилин тому:

— Гарного дня.

Вона змовчала. Я зачинив двері.

28

Відчуття відсторонення від реальності, змішане з ненаситною порожнечею в грудях і животі, коли здавалося, що в нутрощі накачали інертного газу, а шкіру вимастили невидимим шаром слизу, що притуплює чутливість і знижує здатність концентруватися, вже давно стало звичним. Воно з’являлося після кожної безсонної ночі. Спочатку зникав апетит і починали тремтіти руки, потім пришвидшувалося серцебиття та закладало вуха, попри посилення на тлі розміреного внутрішнього гулу зовнішніх звуків. Речі ставали пласкими, а шуми — тонкими та писклявими. Я вловлював найменший шурхіт у квартирі, чув гупання ліфтових дверей кількома поверхами нижче, вигуки Тео встромлювалися в голову, немов лезо сокири. Для більшості людей день лише починався, з вікон у квартиру лилося денне світло, а я совався кімнатами, наче шмаркля у скафандрі, розуміючи, що мушу лягти спати, інакше гіршатиме, і водночас відчуваючи ірраціональне роздратування від необхідності спати вдень.

Я зайшов подивитися на драконів із «Зачарованого лісу», потому перевдягнувся у домашню футболку й почовгав на кухню. Зварив вівсянку, дві сосиски, настругав у миску помідорів з огірками, залив їх соєвим соусом, змішаним із французькою гірчицею, та щедро посипав усе молотим перцем. Насамкінець поставив на конфорку чайник і сів снідати.

— Чаю не хочеш? — гукнув малому.

— Ні-і-і, — долинуло з дитячої.

— Добре, — буркнув собі під ніс.

За мить:

— Тату! Та-а-а-ту!

— Га?

— Можна я ввімкну комп’ютера?

Грудка вівсянки застрягла в горлі. Тео вмів користуватися не лише YouTube. Півроку тому він навчився вмикати мій ноутбук чи, якщо точніше, півроку тому ми з Євою вперше зауважили, що наш син знає, як увімкнути ноут