Читати книгу - "Прерія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Цілком вірогідно, що ви праві, сер, — відповів він з прикрою байдужістю до важливості точки зору, якою він так легко поступався. — Так, ваша правда, слово «vacca» тут доречніше.
— Даруйте, сер, але ви помилково тлумачите мої слова, якщо думаєте, ніби я огулом, без огляду на їхні характерні особливості, зараховую Bubulus Americanus до роду vacca, бо, як вам відомо, сер… чи, може, я мушу називати вас доктором? Ви, певне, маєте медицинський диплом?
— Ви робите мені честь, якої я не заслужив, — перепинив його незнайомець.
— Отже, студент?.. Чи, може, ви маєте вчений ступінь з якоїсь іншої науки — скажімо, з гуманітарної галузі?
— Запевняю вас, це не так.
— Але ж не могли ви, юначе, присвятити себе цій важливій, — я б сказав, цій небезпечній, — справі, не підготувавшись як слід! Не маючи документа, що посвідчує ваше право це робити і стояти на рівній нозі з своїми колегами, що працюють заради тієї самої благородної цілі!
— Я не розумію, на якій підставі чи з якою метою ви втручаєтеся в мої справи! — вигукнув юнак, почервонівши, і схопився на рівні, що свідчило, як мало його обходить голод, коли йдеться про питання, близьке його серцю. — І вашої мови я теж не розумію, сер. А те, що стосовно до інших можна назвати «благородною ціллю», для мене — мій найвищий обов'язок, і я дивуюсь, навіщо мені якийсь документ і чому я повинен його комусь показувати!
— Так заведено, щоб мати документ, — поважно відповів учений. — І у відповідних випадках годиться показувати його, щоб у споріднених і дружніх умів не виникло негідних припущень, і щоб вони, не вдаючись до, так би мовити, елементарних міркувань, одразу могли почати обговорення тих питань, які є desiderata, тобто бажаними, для обох сторін.
— Якась дивна вимога! — пробурмотів юнак, насупившись і поглядаючи на всіх по черзі, ніби намагався визначити, що то за люди перед ним і наскільки вони дужі. Потім він витяг із-за пазухи маленьку скриньку і, з гідністю простягши її докторові, мовив: — Це вам засвідчить, що я маю певне прано подорожувати краєм, який тепер належить Американським Штатам.
— Ану, що тут? — вигукнув природознавець, розгортаючи великий пергамент. — Як, підпис філософа Джефферсона![39] Державна печать! Другий підпис — військового міністра! Он як! Свідоцтво про присвоєння Дунканові Ункасу Мідлтону звання капітана артилерії.
— Кому, кому? — втрутився трапер, який протягом усієї розмови сидів, жадібно вдивляючись у кожну рису обличчя незнайомця. — Як його ім'я? Ти сказав — Ункас? Ункас!.. Я правильно почув — Ункас?
— Так мене звуть, — трохи зверхньо відповів юнак. — Це ім'я індіанського вождя; мій дядько і я з гордістю носимо його, вшановуючи пам'ять воїна, який зробив нашій родині велику послугу під час давніх війн.
— Ункас! Ти кажеш — Ункас! — повторив трапер і, підійшовши до зачудованого юнака, відкинув з його чола чорні кучері; той навіть і не спробував опиратися. — Гай-гай! Очі мої старі й не такі зіркі, як тоді, коли я сам був воїном, але я впізнаю риси батька в синовому обличчі! Я це зрозумів одразу, як тільки він підійшов, але так багато усього проминуло відтоді перед моїм слабким зором, що я не міг пригадати, де я зустрічав людину, схожу на нього! Скажи мені, хлопче, як звали твого батька?
— Він був офіцером Сполучених Штатів під час війни аа незалежність; прізвище у нього, зрозуміло, було таке саме, як і в мене; а брата моєї матері звали Дункан Ункас Гейворд.
— Знов Ункас! Знов Ункас! — відгукнувся старий, тремтячи від хвилювання. — А його батька?
— Так само, тільки без імені індіанського вождя, який саме йому і моїй матері зробив ту послугу, що я про неї згадував.
— Я так і знав! Я так і знав! — вигукнув старий. Голос йому тремтів, а суворе обличчя посіпувалося, ніби ці імена збудили в ньому давно поснулі почуття, пов'язані з подіями минулих літ. — Я так і знав! Син чи внук, байдуже, — одна кров, одне обличчя! Скажи, той, кого звуть Дунканом, без «Ункаса»… він ще живий?
Юнак печально похитав головою.
— Він помер від старості, всіма шанований. Його любили, він був щасливий і дарував щастя іншим!
— Від старості! — повторив трапер, подивившись на свої худі, але ще мускулясті руки. — Авжеж, він жив у поселеннях і був мудрий по-їхньому… Але ти часто бачив його; чи не чув ти від нього про Ункаса, про пущу?
— Чув, і не раз! Він був тоді королівським офіцером; проте, коли почалася війна між Англією та її колоніями, мій дід не забув, де народився і, відмовившись від титулів, залишився вірним своїй країні. Він був на боці тих, хто бився за свободу.
— Він зробив мудро, а головне — послухався голосу крові! Підійди, сядь біля мене, хлопче, і розкажи мені, про що говорив твій дід, коли подумки блукав серед пущі.
Юнак усміхнувся, здивований не стільки наполегливістю, скільки зацікавленістю старого; однак, переконавшись, що ніхто не має ворожих намірів проти нього, підкорився, не вагаючись.
— Викладай траперові все по порядку і з подробицями, — сказав Пол, спокійнісінько влаштовуючись біля капітана з другого боку. — Старі полюбляють смакувати спогадами про давні дні, та і я не від того, щоб послухати.
Мідлтон знов усміхнувся, на цей раз, либонь, трохи насмішкувато. Однак, лагідно поглянувши на трапера, він почав:
— Це довга оповідь, та ще й досить сумна. Доведеться розповідати про кровопролиття, про жорстокість індіанців у війнах та про інші жахи.
— Давай, приятелю, кажи все, як воно було, — правив своєї Пол. — Ми в Кентуккі звикли до таких речей і, скажу тобі, будь-яка оповідь виграє, коли в ній є два чи три скальпи!
— Так він розповідав тобі про Ункаса, еге ж? — повторював старий, байдужий до слів бортника, наче то був надокучливий акомпанемент. — Що ж він думав, що казав про того молодого індіанця там, у своєму затишному будинку, оточений усіма вигодами міського життя?
— Я певен, що то були такі самі розмови, які б він вів у пущі зі своїм другом.
— Отож він називав дикуна своїм другом? Бідного, голого, розмальованого дикуна? Він не гребував назвати своїм другом індіанця?
— Він навіть пишався тією дружбою! І, як вам уже відомо, назвав його ім'ям свого первістка; тепер, мабуть, воно переходитиме з покоління в покоління.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прерія», після закриття браузера.