Читати книгу - "Гра дзеркал"

— Якщо ви не знаєте, тим ліпше для вас, — сказав інспектор Кері. — А якщо знаєте, то я вас остерігаю.

Коли Алекс пішов, сержант Лейк сказав:

— Фальшивий молодик, вам не здається?

Кері похитав головою.

— Важко сказати. Може, й справді він наділений творчим талантом. А можливо, він просто любить жити легко, а базікати багато. Я не знаю. То він чув тупотіння ніг? Я ладен закластися, що він це вигадав.

— З якоїсь конкретної причини?

— Безперечно, з якоїсь конкретної причини. Ми ще її не знаємо, але взнаємо.

— Зрештою, сер, один із тих винахідливих хлопців міг вибратися з Коледжу непоміченим. Немає сумніву, серед них є кілька злодіїв-домушників, а якщо так…

— Хтось дуже хоче, щоб ми в це повірили. Дуже зручна версія. Але якщо це справді так, Лейку, то я з'їм свого новенького капелюха.

II

— Я сидів за фортепіано, — сказав Стівен Рестарік. — Тихенько бив по клавішах, коли вибухнула сварка. Між Льюїсом і Едгаром.

— І що ви про це подумали?

— Сказати правду, я не сприйняв її серйозно. Бідолаха часто переживає такі напади люті. Він не слравжній псих, повірте мені. Він просто випускає пару. Правду кажучи, ми часто з нього збиткуємося — а надто Джіна.

— Джіна? Ви маєте на увазі місіс Хад? А чому вона з нього збиткується?

— Тому що вона — жінка, і дуже вродлива жінка, і тому що вона вважає його кумедним. Вона наполовину італійка, ви знаєте, а італійцям притаманна така неусвідомлена жорстокість. Вони не мають ніякого співчуття до того, хто старий або потворний, або в чомусь не такий, як інші. Вони показують на нього пальцями й регочуть. Саме так робила й Джіна, в метафоричному розумінні. Вона була нещадна у своєму ставленні до молодого Едгара. Він був кумедний, хвалькуватий, а в глибині душі фундаментально невпевнений у собі. Він намагався вдати із себе особу значущу, а домагався лише того, що здавався геть дурним. А Джіні було байдужісінько до того, що бідолаха дуже страждає.

— Ви вважаєте, що Едгар Лоусон закоханий у місіс Хад? — запитав інспектор Кері.

Стівен весело відповів:

— О, так. Власне кажучи, всі ми в неї закохані, більш або менш! А їй це подобається.

— А її чоловікові це подобається?

— Він удає, ніби нічого не помічає. Він також страждає, бідолашний. Це не може тривати довго, повірте мені. Я маю на увазі їхній шлюб. Дуже скоро він розпадеться. То була лише одна зі скороминущих воєнних пригод.

— Усе це вельми цікаво, — сказав інспектор. — Але ми відхилилися від нашої головної теми, тобто від убивства Кристіана Гульбрандсена.

— Справді, — погодився Стівен. — Але я нічого не можу вам розповісти про нього. Я сидів за фортепіано й залишався там доти, доки люба Джоллі не прийшла зі зв'язкою якихось іржавих старих ключів і не спробувала підібрати серед них такий, який можна було б устромити в замок кабінетних дверей.

— Ви залишалися біля фортепіано. Ви й далі грали на ньому?

— Акомпануючи боротьбі між життям і смертю, яка відбувалася в кабінеті Льюїса? Ні, я припинив грати, коли боротьба там стала надто бурхливою. Хоч я не мав ані найменших сумнівів щодо того, як вона скінчиться. Льюїс наділений тим, що можна описати як убивчий погляд. Він міг легко зламати Едгара, лише подивившись на нього.

— А проте Едгар Лоусон двічі вистрелив у нього.

Стівен легенько похитав головою.

— То була гра, не більше. Він, так би мовити, розважався. Моя люба матінка теж мала таку звичку. Вона померла чи з кимось утекла, коли мені було лише чотири роки, але я пам'ятаю, як вона палила з пістолета, коли щось її дратувало. Якось вона кілька разів пальнула з нього в нічному клубі. Створила справжній візерунок на стіні. Вона була чудовим стрільцем. Але ніякої шкоди нікому не завдала. Вона була російською танцівницею.

— Он як. Ви можете сказати мені, містере Рестарік, хто виходив із зали учора ввечері, коли ви там були — протягом періоду, що має стосунок до вбивства?

— Воллі — полагодити електрику. Джульєта Белвер — знайти ключ, яким можна було б відімкнути двері до кабінету. Більше ніхто, наскільки мені відомо.

— А ви помітили б, якби хтось вийшов?

Стівен трохи подумав.

— Міг і не помітити. Тобто якби хтось навшпиньки вийшов і швидко повернувся. У залі було темно, а в кабінеті відбувалася боротьба, до якої ми всі жадібно дослухалися.

— Ви можете сказати про когось, що він там був протягом усього цього часу?

— Місіс Сероколд — так, вона й Джіна. Я міг би заприсягтися, що ці двоє нікуди не виходили.

— Дякую вам, містере Рестарік.

Стівен рушив до дверей. Потім завагався й повернувся.

— Чому ви розпитували про миш'як? — запитав він.

— Хто сказав вам про миш'як?

— Мій брат.

— А, справді.

Стівен запитав:

— Хтось давав місіс Сероколд миш'як?

— Чому ви згадали про місіс Сероколд?

— Я читав про симптоми отруєння миш'яком. Периферійний неврит, чи не так? Це більш або менш збігається з тим, від чого вона страждала останнім часом. А потім я звернув увагу, як Льюїс не дозволив їй випити тонік учора ввечері. Отже, тут відбувається ще й таке?

— Цю справу ми розслідуємо, — сказав інспектор Кері у своїй офіційній манері.

— А вона сама про це знає?

— Містер Сероколд надає великої ваги тому, щоб її не тривожити.

— Тривожити — не те слово, інспекторе. Місіс Сероколд ніколи не знає тривоги… Отже, саме це лежить за смертю Кристіана Гульбрандсена? Це він відкрив, що її отруюють, але як він міг відкрити це? Хай там як, а вся ця історія видається вкрай неймовірною. Вона не має сенсу.

— Це вас дуже дивує, чи не так, містере Рестарік?

— Так, дуже. Коли Алекс мені розповів, я майже йому не повірив.

— Хто, на вашу думку, міг би труїти миш'яком місіс Сероколд?

На якусь мить усмішка розтягла губи на вродливому обличчі Стівена Рестаріка.

— Не зовсім звичайна особа. Ви можете відкинути її чоловіка. Льюїс Сероколд нічого на цьому не виграв би. І до того ж він обожнює свою дружину. Він не зміг би навіть уколоти її в палець.

— Хто ж тоді? Ви підозрюєте когось?

— О, так. Це навіть не підозра, а майже певність.

— Поясніть, будь ласка.

Стівен похитав головою.

— Це певність у психологічному розумінні. І ні в якому іншому. Я не маю жодних доказів. І ви, думаю, мені не повірили б.

Стівен Рестарік із незворушним виразом вийшов із кабінету, а інспектор Кері став малювати котів на аркуші паперу, який лежав перед