Читати книгу - "Грот афаліни"

— Ах, негідник!.. І вір після цього землякам… А ти молодчина. Ти все правдиво розказав?

— Ага. — Янг говорив щиро: йому зовсім не хотілося вигороджувати Пуола.

— Останнє запитання. У що вдягнутий Пуол?

— У що? Ну — сорочка біла, штани сірі.

— Дорогий мій! Це не прикмети. Так ходять тисячі людей у Свійттауні. Пригадай, може, є щось на обличчі особливе, на голові, на руках?

— Ні, нічого такого. Черевики нові купив — хвалився. Мозолі мабуть, натер — накульгує.

— Колір черевиків?

— Теж, здається, сірий.

— Та-ак… — розчаровано промовив офіцер. Затарабанив пальцями лівої руки по столу, а праву сховав під стіл. За спиною Янга знову скрипнули двері. — У камеру його! Хоча ні, потримай трохи в приймальні, може, ще буде потрібний.

Янга взяли за плече, вивели у передню кімнату. Поліцейський старанно зачинив подвійні двері до кабінету, але і одні, й другі трохи відхилилися.

— Сідай! — показав Янгові на стільця під стінкою, а сам сів за стіл, удав з себе поважного: дуже, мабуть, хотілося бути схожим на начальника.

У кабінеті розмовляли бурхливо, часом переходили на англійську мову. Янг напружив слух — ах, як погано, що англійська мова така важка, так повільно піддається йому!

— Ми його вели з самого Гонконга! Разом з ним плив і наш агент! З рук у руки, можна сказати, передавали… А ви втрутилися і на фініші все зірвали. Як тепер виявити продовження ланцюга? До кого їхав цей з рожевою косинкою?

— У сорок першому номері засідка.

— Користі з цієї засідки! Туди і випадкові люди можуть завітати, скажімо, покоївка, офіціант… — гуркотів голос того, що сидів біля кашкета «Interpol». — Телефон у цьому сорок першому є?

У кабінеті трохи помовчали, мабуть, чи сам офіцер, чи той поліцейський, що сидів за машинкою, дивилися в довідник.

— Є, — нарешті пролунав голос офіцера.

— Ну от, перш, ніж зустрітися з «косинкою», йому подзвонять у номер. Чи є він… А коли є, то чи той це, хто потрібний, і розмова буде з паролем.

— … ми підслухаємо, про що вони розмовляють. Усі номери прослуховуються!

— Ваші там сидітимуть, подзвонить телефон. Піднімати трубку чи ні? Якщо піднімати, то що говорити? Коли почують, що хтось підозрілий зняв, то й говорити не стануть.

— А ми випотрошимо цього, з косинкою. Запевняю, ми зуміємо взяти в нього все, що треба… По-друге, випустимо малого… — далі офіцер перейшов на англійську мову, видно, він володів нею непогано.

— Ви так думаєте? А кому він потрібний, тим більше після того, як провалився? Хлопця використали випадково і одноразово. Міг на його місці бути і не земляк цього… як його… Пуола, а інший хлопець. Пуол підсунув замість себе цього малого тільки тому, що побачив підозрілих осіб… які за «косинкою» стежать.

— З цих підозрілих міг бути і ваш вусатенький молодик.

— Я попрошу! — підвищився третій голос, тонкий.

— Можете не просити! — став твердішим голос офіцера. — Я розумію: ті двоє наших, що розігрували парочку, учинили незграбний маскарад. Але ж і ви, пробачте, не далі відійшли. У всіх дешевих кіно таких сищиків-незграбників показують. Моїх очей у порту було більше, ніж ви думаєте… І ще… Звідки ми, по-вашому, знаємо про цього з рожевою косинкою? Отож-то! Не такі ми простачки, як вам здається.

Виглянув з дверей той поліцейський, що сидів за машинкою.

— У камеру! — махнув на Янга і знову зник.

— Вставай! Прилип… — встав той із-за стола.

«Усе-таки до в'язниці?! А я ж геть усе правдиво розказав!» — ноги Янга не хотіли слухатися.

У коридорі зустрілися двоє вартових, вели на допит чоловіка з рожевою косинкою на шиї. Один вартовий був скований з арештованим спільним наручником.

2

Коли на чоловіка з рожевою косинкою і Янга спрямували з усіх боків зброю, Пуол завмер на місці. За кроків двадцять попереду бачив двері під'їзду зі східцями. Поки йшов до них, ледь стримувався, щоб не кинутись бігом. Устиг ще побачити, як на «косинку» надівали наручники. Шмигнув у під'їзд, пробіг будинок наскрізь повз сходи, смикнув за двері, що вели у двір. Вони не піддалися. Тоді він штовхнув їх з усієї сили — ні з місця. Закалатало серце, у голову вдарив жар… «От і попався… Сам ускочив у пастку!» Кинувся назад, за три стрибки подолав проліт сходів. На першій площадці було зовсім невелике і вузьке, як бійниця, віконце. Розбивати, виламувати не став — однаково не пролізе. Інстинкт самозахисту погнав його східцями вище. Пригадалося з кіно, що встиг подивитися на Головному, як отак рятувалися від погоні «агент №…». З останньої площадки до квадратного люка в стелі прямовисно стояла драбина. Опинився нагорі швидко, як кіт, штовхнув у щит люка руками і головою… Піддався!

Біг у напівтемряві під низько навислою покрівлею, ледь не стукався головою об крокви. Зі страшенним лопотінням злітали голуби, липла до обличчя павутина. Біг на світло, що струменіло з боків, з лівого і правого схилів покрівлі, де в нішах були віконця. «Це — на вулицю, а це — у двір…» — зорієнтувався, пірнув у праве, раму вирвав одразу.

Біг дахом, гуркотів бляхою, ковзаючись, перескакував на черепичні й шиферні покрівлі, а кінця будинкам, кінця вулиці, здавалось, не буде ніколи. Уже видно було мачти теплоходів у порту (біг не вперед, а назад), нарешті побачив крізь віконце мотузки з білизною.

Коли лазять вішати білизну, значить, мусить бути хід на сходи, вниз.

Перед тим як вискочити у двір, обтрусив трохи з себе пил, голубиний послід, обібрав павутину. Двором перейшов на сусідню вулицю і пішов уже поволі в той бік, куди йому було треба.

«От так я! Молодчина…» — Пуол був задоволений собою. Чим не супермен з кіно? Подобалося йому таке життя, з риском і небезпекою. Ішов додому, насвистуючи на обидва боки, і назад не оглядався.

А того не знав, що на кожного розумного знаходиться ще розумніший.

Чим ближче підходив до своєї конспіративної квартири, тим більше відчував, як цей піднесений настрій і самовдоволення виходять з нього, ніби повітря з проколотої шини. Ще й ще раз перебрав у думках, що говорив Янгу, що той міг розказати поліції. «А він розкаже, усе розкаже, навіть не сумнівайся!.. Злість у нього на мене… Про готель «Гонконг» скаже, про апартамент сорок один». Пуол відчував, що ця адреса — найважливіше, що було довірено