Читати книгу - "Відкрите суспільство та його вороги"

Для того, щоб дати вичерпну оцінку Платоновій практично цілковитій мовчанці з цього питання, ми спершу повинні чітко усвідомити, що егалітарний рух, відомий Платонові, уособлював усе, що він ненавидів, і що його власна теорія, викладена в «Державі» та пізніших працях, значною мірою була відповіддю на могутній виклик, кинутий юними егалітаризмом та гуманізмом. Щоб довести це, я розгляну головні принципи гуманістичного руху, протиставляючи їм відповідні принципи Платонового тоталітаризму.

Гуманістична теорія справедливості висуває три головні вимоги чи пропозиції, а саме, а) власне егалітарний принцип, тобто пропозицію знищити «природні» привілеї; б) загальний принцип індивідуалізму і в) принцип, що завданням і метою держави є захист свободи її громадян. До кожної з цих політичних вимог чи пропозицій можна дібрати прямо протилежні принципи платонізму. Ось вони: а1) принцип природного привілею; б1) загальний принцип холізму чи колективізму і в1) принцип, що завдання і мета кожного індивіда полягають у підтримці та зміцненні стабільності держави. Я проаналізую ці три пункти за порядком, присвятивши кожному з них по одному параграфу (IV, V і VI) цього розділу.

IV

Егалітаризм — це власне вимога неупередженого ставлення до громадян держави. Це вимога, щоб народження, родинні зв'язки чи багатство не мали значення для тих, хто чинить правосуддя. Іншими словами, він не визнає жодних «природних» привілеїв, хоча певні привілеї можуть бути даровані громадянами тим, кому вони довіряють.

Цей егалітарний принцип був блискуче сформульований Періклом за кілька років до народження Платона у промові, яку зберіг для нас Фукідід16. Повніше я процитую її в розділі 10, а зараз наведу лише два речення з неї: «Наші закони,— каже Перікл,— рівно справедливі до всіх у їхніх приватних суперечках, але ми не зневажаємо й вимоги вищості. Коли громадянин чимось відзначився, тоді його висувають на державну службу, не через привілей, а в нагороду за заслугу; і бідність цьому не завадить...» Ці сентенції виражають певні основоположні цілі великого егалітарного руху, котрий, як ми бачили, зовсім не відступився від нападок на рабство. У Перікловому поколінні цей рух представляли Евріпід, Антифонт та Гіппій, цитовані в попередньому розділі, а також Геродот17. У Платоновому поколінні його представляли Алкідамант та Лікофрон, обидва цитовані вище; серед послідовників егалітарного руху був Антисфен, один із найближчих Сократових друзів.

Платонів принцип справедливості був, звісно, діаметрально протилежним усьому цьому. Платон вимагав природних привілеїв для природних вождів. Але як же він спростовував егалітарний принцип? В який спосіб він висував свої власні вимоги?

Згадаємо з попереднього розділу, що деякі з чудово відомих формулювань егалітарних вимог були висловлені вражаючою, але сумнівною мовою «природних прав» і що деякі представники егалітаризму, відстоюючи ці вимоги, посилались на «природну», тобто біологічну, рівність людей. Ми бачили, що ця суперечка безпредметна — люди рівні в одних важливих аспектах і нерівні в інших — і що нормативні вимоги не можна вивести з цього чи якогось іншого факту. Тому цікаво відзначити, що натуралістичний аргумент не використовувався всіма егалітаристами, а Перікл, приміром, навіть не натякав на нього18.

Платон швидко виявив, що натуралізм був слабким місцем в егалітарному вченні й повною мірою скористався з цієї слабкості. Слова про рівність завжди знаходять відгук серед людей. Але цей відгук незначний порівняно до того, який викликає пропаганда, що твердить про вищість одних людей над іншими, і про те, що інші нижчі за них. Хіба ви рівні від природи зі своїми рабами, слугами, ремісниками, котрі нічим не кращі за тварин? Смішне вже саме запитання! Платон, мабуть, першим оцінив можливості такої реакції і протиставив презирство, глузування та зневажання вимогам природної рівності. Це пояснює, чому він так наполегливо приписував натуралістичні погляди навіть тим зі своїх опонентів, хто ніколи їх не сповідував. У «Менексені», пародії на Періклову риторику, він наполягає на зв'язку між вимогами рівних законів і природною рівністю: «В основі такого суспільного устрою лежить рівність від народження,— іронічно каже він.— Ми ж і всі наші люди є братами, дітьми однієї матері... рівність походження примушує нас прагнути рівних для всіх прав, заснованих на законі»19.

Згодом, у «Законах», Платон підсумовує свою відповідь егалітаризму: «Для нерівних рівне стало би нерівним»20. Потім Арістотель її розвинув у формулу: «Рівність для рівних, нерівність для нерівних». Ця формула вказує на те, що можна назвати стандартним запереченням егалітаризму, а саме, що рівність була б чудовою, якби тільки люди були рівними, але егалітаризм, очевидно, неможливий, оскільки люди нерівні й оскільки їх не можна зробити рівними. Це, здавалося б, украй реалістичне заперечення, по суті, є найменш реалістичним, бо політичні привілеї ніколи не грунтувалися на природних відмінностях характеру. І справді, Платон, схоже, не дуже вірив у цей аргумент, коли писав «Державу», бо вживає його лише один раз, глузуючи над демократією, коли каже, що вона «зрівнює рівних і нерівних»21. За винятком цієї репліки, він вважає за краще не сперечатися з егалітаризмом, а мовчати про нього.

Підсумовуючи, можна сказати, що Платон ніколи не недооцінював значення егалітарної теорії, підтримуваної такою людиною, як Перікл, але й словом не обмовився про неї в «Державі»; він нападав на неї, проте не відкрито і чесно.

Але в який же спосіб він намагався обгрунтувати свій власний антиегалітаризм, свій принцип природного привілею? В «Державі» Платон запропонував три різні аргументи, хоча два з них навряд чи заслуговують на увагу. Перший22 — це несподівана репліка, що оскільки всі три інші властивості держави було розглянуто, то залишається четверта — «займатися своєю справою», яка й повинна бути справедливістю. Я не хочу вірити, що цю думку було висловлено як аргумент, але це напевно так, бо Платонів головний промовець «Сократ», висуваючи її, мовить: «Чи знаєш ти, чому я роблю такий висновок?» Другий аргумент цікавіший, бо ним робиться спроба показати, що антиегалітаризм можна вивести з традиційного (тобто егалітарного) погляду на безсторонність справедливості. Я процитую уривок повністю. Зауважуючи, що правителі міста повинні бути і його суддями, «Сократ» каже23: «А під час судового розгляду хіба їхні зусилля не будуть спрямовані лише на те, щоб ніхто не захоплював чужого і не втрачав свого?» — «Так,— відповідає його співрозмовник «Главкон».— Саме на це».— «Тому що це справедливо?» — «Так».— «Отже, і на цьому прикладі можна переконатися, що