Читати книгу - "Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників"

— То не вся утроба, хто то з’їв?

А невістка зі злістю і жалем відказує:

— Я не їла і не бачила, аби хто їв. Поставила, то беріть, їжте!

То чарівник з’їв і поїхав додому.

І знов за рік приїздить батько до сина. Як приїхав, то пізнав, що невістка з дітьми з’їли з тієї ялівки щастя. Але він вже не міг казати синові, щоби різав жінку і діти. То й поїхав назад додому. Ще трохи зістало йому доїхати, як за серце його стиснуло, що не зміг у сина відібрати щастя… Так і вмер.

Про кам’яну державу

Раз за синіми морями, за скляними горами жив собі чоловік. Бідний-бідний! Убогий-убогий! Був у нього один син Юрко.

А бідний чоловік завжди із чимось має клопіт. Так і цей бідолаха мав біду. У школі діти дражнили хлопчину: «Юрку, Юрку, чи хочеш ти кров’янку?» Він, неборак, хотів би, та звідки візьме кров’янку?

Як хлопцеві надокучило слухати ці дратування, сказав:

– І їстиму ковбаси, скільки лиш у мене влізе!

І не скінчив школу, а записався в помічники до м’ясника. Тут їв ковбас удосталь! І ріс як з води, і сила прибувала. На той час, як вивчився й дістав «свобідний лист» (свідоцтво про закінчення науки), таким став, як дуб.

— Слухай, Юрку, — говорить йому господар-м’ясник, — лишайся в мене. Ліпшу роботу ніде не знайдеш. Я звик до тебе, ти до мене. Маю дочку, оженишся і, як постарію, перебереш мою крамницю.

— Ні, — каже Юрко, — я йду світом шукати більше щастя.

Так і вчинив. На ті гроші, що дістав од м’ясника, купив собі ніж, сокиру, точило. Узяв чого їсти в торбу, вклонився господареві й рушив у дорогу.

Йде день, другий, третій… У кожному селі заглядаються на нього дівчата: хлопець видний! Але Юрко йде все далі й далі. І ось натрапив на пустелю: ні дерева, ні ріки. А спека велика!

Змучився хлопець, але мандрує.

Одного дня зустрів у пустелі лева, орла й мурашку. Коло них лежить убитий кінь, і кожне би хотіло спробувати м’яса.

Лев ричить:

— Я цар звірів. Кінь мені належить!

— Ні, бо я перший побачив його, — говорить орел.

А мурашка:

— Я побачила коня!..

Сперечаються, і нікому розсудити їх.

У ту хвилину, як Юрко надибав на цю сварку, мурашка такого ляпаса левові вліпила, що тому аж зуби зацокотіли…

Побачили людину, перестали гризтися й просять:

— Розсуди нас! — ричить лев.

— Розсуди нас! — клекоче орел.

— Розсуди нас! — пищить мурашка.

Подивився хлопець на них і на мертвого коня та й каже:

— Слухайте мене. Я вас поділю, якщо ви погодитесь з моєю дільбою.

— Погодимось!

— То добре.

Узяв ніж і сокиру, засукав рукава. Розрубав коня, вийняв нутрощі й загорнув у шкіру; повідрізував м’ясо, склав його окремо; кістки — у третю купку.

— Отож, — говорить до орла, — тобі м’ясо треба. Це твоє, — дав йому всі нутрощі.

— Тобі, леве, буде ось, — показав на м’ясо.

— А ти, мураше, залізеш під кістя й гризи, доки зуби не притупиш. Чи ви задоволені?

— Хай буде!

Тоді Юрко зібрався в путь, та лев спинив його:

— Чоловіче добрий! Ти вчинив порядок межи нами, і я хочу віддячити. — Вирвав із гриви три волоски й додав: — На, сховай ці волоски. Як пальцями посучиш їх і подумаєш про те, аби зробитися левом, одразу бажання сповниться.

Узяв Юрко волоски й говорить сам до себе: «Не тяжке діло. Якщо і не придасться, то й не зашкодить».

Прискочив і орел:

– І я хочу віддячити тобі!

Висмикнув зі свого крила перо:

— Коли треба буде море чи ріку перелетіти, потягни оцим пером за вухом і тої ж миті зробишся орлом. А як захочеш знову бути чоловіком, лиш проговори: «Достатньо вже був орлом».

Подякував Юрко левові й орлові та й рушає в дорогу.

— А я що? Я нічого? — запищала мурашка. — Хіба я не можу нічим заплатити за мудру пораду? На, прийми й від мене волосок. Сховай, і буде тобі у пригоді. В ньому така сила, що як його пальцями погладиш, то відразу мурашкою станеш. Світ великий, життя довге…

Подякував Юрко й мурашці, вклонився і йде далі.

Йде пустелею. Почало вечоріти. Раптом бачить — перед ним праворуч і ліворуч море. Кінця йому не видко!

«Що тепер робити? Вертатися назад?»

Зажурився Юрко, а тоді вдарив пальцем у чоло:

«А перо з орла нащо? Спробую, може, з того щось і буде!»

Вийняв перо, потяг поза вухом і… віруйте не віруйте… одразу став орлом!

Летить, летить… Добрі дві години. І долетів до другого берега. А там над водою високий палац із самого срібла-золота. Одне вікно відчинене, а у вікні красна дівчина, такої ще ніколи не бачив.

«Тут, мабуть, живе цар, а це — царева дочка», — міркував Юрко.

Закружляв над палацом і злетів до дівочої кімнати.

Царівна швидко зачинила вікно й побігла до батька:

— Татку, ходіть погляньте, який прекрасний орел залетів до моєї світлиці!

Цар прийшов, глянув і каже:

— Справді дуже гарний. Можна дати його до саду, там такого ще немає.

— Ой ні! Це мій, бо залетів до мене.

— Хай буде по-твоєму, — засміявся цар і наказав зробити для орла золоту клітку.

Принцеса дуже полюбила птаха. Ходить за ним: годує й поїть. Якось вона захворіла й лягла спати без вечері. А коли смеркалося, орел оглянувся довкола, вийшов з клітки й зробився парубком. Сів до столу, повечеряв, випив вина і став коло постелі — милується красою царівни. Як почало розвиднятися, знову обернувся на орла, зайшов у клітку і замкнувся. Вранці служниця прибирала й похвалила принцесу:

— Добре, що ви поїли вечерю!

Дівчина глянула на стіл: справді, вечеря з’їдена! Чудується: «Хто би міг поїсти!.. Кімната ж була замкнена. Треба подумати…»

Як принесли вечерю, що стане й на двох, вона трошки поїла й лишила. Лягла у постіль і не спить. Але десь коло півночі все-таки заснула. А Юрко цього й чекав. Виліз із клітки, зробився парубком і смачно поїв: помилувався ще красою дівчини й знову перекинувся в орла.

І цього разу служниця хвалила принцесу за добрий апетит.

А та дає тверде слово, що вже не засне й мусить дізнатися, що тут діється.

Як принесли вечерю, трохи поїла; лягла спати у постіль і прикинулась, що спить.

Юрко думав, що вона заснула, вийшов із клітки й сів до столу. Поїв і став коло постелі, дивиться на