Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"

Лука вхопив камінь, як чорт грішну душу, та й — ноги під себе! Боявся, що точильник передумає.

«Но й обдурив я майстра!» — думає собі. Зайшов до корчми, за крейцер купив децу паленки, випив і знову тікає.

Добіг до річки. Став собі на мості й дивиться у воду. А там риби плавають. Одна щука все під верхом в’ється. Наш Лука приглянувся, вийняв камінь, націлився в щуку, ще й поплював на камінь і — бух! Але не влучив. Камінь лиш булькнув у глибину. Тоді Лука полегшено зітхнув.

— Н-но, та й щасливий був у мене день! І воли заміняв, і татоша продав, і гуску згирив, і каменя позбувся. Так добре, що ліпше й вигадати не можна!

І з легким серцем рушив далі.

Йде, йде… Нараз дивиться: люди несуть мертвого на кладовище. Жони й діти плачуть, а піп та дяк співають. Лука дивиться збоку й посміхається. Але якийсь чоловік луснув його по голові:

— Коли таке бачиш, то не смійся, а проговори: «Задля кого сі люди зібралися, най йому буде блаженний покій і вічная пам’ять».

Ще раз вдарив Луку поза вуха й пішов собі за похороном далі.

Лука йде, йде — зустрівся з весіллям. Цигани грають, свати й свашки співають, звачі, дружбове і дружки танцюють, розмахують хустками.

Лука дочекав, як весільний поїзд проходив біля нього, й на весь рот загойкав:

— Задля кого сі люди зійшлися, щоб йому був блаженний покій і вічная пам’ять!

Коли таке почули гості, позіскакували із возів, вхопили Луку й почали лупити. Як досхочу оббокували, тоді йому кажуть:

— Коли таке побачиш, то настроми клебаню на палицю та й гойкай на всю вулицю: «У-йу-йуй! У-йу-йуй!»

І пішли собі. А наш Лука, побитий, також рушив далі.

Йде, йде. Нараз зустрівся з чоловіком, який жене свині. Це був купець. Накупував багато свиней і гнав їх додому. Свині котра куди розбігаються, а він їх завертає — вже аж тече з нього, так намучився.

А Лука приготувався: настромив на палицю клебаню, замахав нею й на всю горлянку:

— У-йуй-йуй!..

Свині так перелякались, якби межи ними скочив чорт — пропав би, щоб за морем йому була вечеря! — й зачали тікати. Купець кинувся за ними. А Лука і далі:

— У-йуй-йуй!..

Купець дуже розсердився. Налетів на нього й почав сповідати з усіх боків криванею. Як добре набив, каже:

— Коли таке побачиш, повінчуй: оце, із чим мучитеся, най в десять разів примножиться!

— Добре, — погодився Лука, — так буду робити.

Іде далі… Дивиться: чоловік поле пшеницю — колюх такий густий, що задавив ниву. Чоловік аж лається. А Лука йому:

— Най Бог дасть, аби те, з чим маєте муку, примножилося у десять разів!

Чоловікові не треба було більше. Скочив до Луки, почав його шмагати. Як добре набив, каже:

— Ще як подібне десь побачиш, допомагай людям!

— Добрі, так буду чинити.

Йде, йде. Вже недалеко від свого села бачить: двоє п’яних б’ються. Лука думає собі: «Котрому допомагати? Но, буду обом». І то одного, то другого почав мастити палицею. А ті бачать, що він не жартує, й обернулися на нього. Лука ледве вирвався. Так тікав, що став аж вдома. Ледве тримався на ногах.

Но нич. Жінку не застав у хаті, бо на полі копала картоплю. Покрутився, покрутився. Хотів чогось поїсти, бо дуже зголоднів, але нічого не знайшов.

Подумав собі: «Як маю ще ладити їсти, ліпше ляжу собі й відпочину». Перевернувся на постіль у платтю, запорошений, обдертий. Лежить і прислухається, як його болить з усіх боків.

Прийшла жінка з поля, дивиться: Лука лежить і крекче. Приступила ближче до постелі:

— Тьху-тьху! Нівроку, аби тобі не наврочила. Ти вже вдома? Бачу, що ти добре продав воли й випив.

Лука тоді якось тяжко встав і почав розповідати все від початку до кінця: як він красне заміняв воли на коня, коня на гуску, гуску за камінь… Не забув сказати і про те, як йому м’якшили цілу дорогу ребра.

Жінка слухала, слухала, а як Лука скінчив свою бесіду, озвалася:

— Но, втратив ти воли, й, може, тебе розуму навчили. Тепер здоровий зоставайся. Я тебе лишаю. Йду широким світом і проживу легше, як із таким дурним чоловіком!

І почала збирати пожитки. Зв’язала в рядно і — гайда! А Лука, коли побачив, що жінка не жартує, схопився з постелі:

— Гой-йой, жінко! Май Бога! Як ти мене лишиш, що буде зі мною?

І просить, і молить, і тягне їй із плеч клунок. Але жону ніяк не можна ублагати, лиш хоче йти геть!

Як зрозумів Лука, що біда, почав обіцяти:

— Я вже буду розумний, і тобі коло мене буде, як у Бога за дверима.

Доти її просив-молив, що погодилась.

— Но, добрі є, Луко. Ще сього разу не лишу тебе. Завтра йдемо до няня на пораду, а тоді видно буде, що чинити.

Переночували, а на зорях рушили до жінчиних родичів. Йдуть вони, йдуть. Вже доста далеко відійшли від дому й під лісом сіли відпочити та трохи поїсти, їдять, айбо бесіди не є межи ними. Раз лиш жінка звідує:

— Луко, чи ти замкнув двері в хижі?

— Ба, я не замкнув.

— Йо-йой! Що ж тепер буде? Злодії зайдуть і все покрадуть! Знаєш що? Вертайся й замкни двері, а я тут почекаю.

— Але щоб ти від мене не втекла!..

Ноги під себе — побіг додому. Хоче замкнути двері, але тут біда: ніде нема ключа! Поперевертав усе ґаздівство, а дарма. «Що чинити?» — питає себе. І здогадався: зняти двері! Зняв із одвірків двері, звалив собі на плечі й — бігцем, аби його жінка не лишила.

Вже й сонце пригріло. Лука зігнувся, але двері тягне, аж язика вивалив.

Тим часом жінка сиділа під лісом. Дивиться: той двері на плечах несе: такий мокрий, аж тече із нього, як з водяника. Гукає йому здалеку:

— Луко, що ти наробив?

— Та ключ десь загубився! От і додумався, що коли здійму двері, то не ввійде ніхто: хто захоче увійти до хижі, мусить спочатку двері відчинити, а тут дверей не буде, нічого відчиняти! Так ніхто й не зайде до нашої хижі. Розумно я вчинив?

— Ой, розумно… Дуже… Розумніше й вигадати важко! — говорить жінка, а сама аж труситься од злості. Та що вже робити? Треба іти далі…

Зібралися і йдуть. Як дійшли до середини лісу, стали відпочивати, бо Лука, хоч і здоровий хлоп, але вже вморився,