Читати книгу - "Пурпурові вітрила"

— Що ж це? — сказав він. — Я повірив по-справжньому, тільки коли побачив на кормі ваші слова і — тепер — вас; я остаточно переконався. Але важко сказати, в чому суть мого переконання. У цій коробці лежать карти для пасьянсів і шоколад та й годі. Я знаю, що ви любите пасьянси, як самі говорили про це: «Піраміда» і «Червоне-чорне».

Я був зворушений. За мовчазною взаємною згодою ми більше не говорили про враження випадку з «Тією, що біжить по хвилях», ніби боячись порушити його дивом уже помітні крихкі обриси. Розмова точилася навколо Гіза. Після мого побачення з Брауном Філатр говорив з ним по телефону, отримавши повнішу характеристику капітана.

— Мабуть, йому не можна вірити, — сказав Філатр. — Зрозуміло, він вас зненавидів, але гроші йому теж потрібні, тим-то хай лаяти вас він не наважиться, але я боюся, що його ненависть ви відчуєте. Браун наполягав, щоб я вас попередив. Ґеза хлібом не годуй — дай посваритись, і лютує він не на жарт. Він легко звіріє, рідко буває тверезим, а до чужих грошей ставиться як до своїх. Знайте також, що, скільки я міг зрозуміти з натяків Брауна, на «Ту, що біжить по хвилях» Ґез наклав лапу в один із тих нахабних способів, щодо яких закон мучиться, але мовчить. Як ви ставитеся до всього цього?

— У мене два лади думок тепер, — відказав я. — Їх можна порівняти зі становищем людини, якій вручено скриньку з умовою: відкрити її тільки на місці. Думки про те, що може бути в скриньці, — це один лад. А другий — звичайне почуття мандрівника, стурбованого на додачу душевним скрипом стосунків з тими, з ким доведеться жити.

Філатр пробув у мене близько години. Незабаром розмова перейшла до інтриг, які плелися в шпиталі проти нього, і моїх обіцянок написати Філатру про те, що буде зі мною, але в цих звичайних речах раз по раз звучали слова: «Та, що біжить по хвилях», хоча ми і не вимовляли їх. Наша внутрішня розмова була іншою. Слід ранкового визнання Філатра ще маячів у його збудженні. Я думав про невідоме. І крізь слова кожен розумів іншого в його таємному повніше, ніж це можливо в заразливому, захопливому визнанні.

Я вирішив провести його і вийшов з ним на набережну. Прощаючись, Філатр сказав:

— Легкої душі вам і хорошого вітру!

Одначе за відчуттям його міцної, гарячої руки і погляду я почув більше: саме те, що хотів чути. Сподіваюся, що він також почув невисловлене побажання у моїй відповіді:

— Що б не трапилось, я завжди пам’ятатиму про вас.

Коли Філатр пішов, я піднявся на палубу і сів у тіні кормового тенту. Спрямувавши свій погляд туди, звідки лунали кроки, я уздрів Сінкрайта, що зупинився неподалік і спробував було підійти. Нічого не маючи проти розмови з ним, я повернувся, даючи зрозуміти посмішкою, що вгадав його намір. Тоді він підійшов, і я помітив, що Сінкрайт п’яний як чіп, сам відчуває це, але прагне триматися твердо. Він представився, пробурмотів про погоду і, думаючи, можливо, що для мене найважливіше — віднайти відчуття стійкості, заговорив про Ґеза.

— Я чув, — сказав він, придивляючись до мене, — що ви не порозумілися з капітаном. Звісно, порозумітися з ним важко, але, якщо вже ви з ним порозумілися, ця людина зробить все. Я всією душею на його боці; скажу прямо: це — моряк. Можливо, ви чули про нього щось погане; смію вас запевнити, — все обмова. Він запальний і самолюбний, — о, дуже гарячий! Чудова людина! Варто вам захотіти — і Ґез зіграє партію в карти хоч із самим чортом. Великий у роботі і маху не дасть в барі: три ночі може не спати. У нас є й бібліотека. Хочете, я покажу її вам? Капітан багато читає. Він і сам купує книги. Так, це освічена людина. З ним варто поговорити.

Я погодився подивитися бібліотеку і пішов із Сінкрайтом. Зупинившись біля одних дверей, Сінкрайт вийняв ключі й відкрив їх. Це була велика каюта, обтягнута мережаним китайським шовком. У кутку стояв мармуровий умивальник зі срібним люстром і туалетним приладдям. На столі з чорного дерева, чудової роботи, були бронзові вироби, морські мапи, бінокль, годинники у кришталевому стовпі; на стінах — атмосферичні прилади. Хороший килим і ліжко з тонкою білизною, з шовковою ковдрою — все свідчило про любов до красивих речей, а також розуміння їхнього тонкого впливу. Із напіввідкритого заглиблення в стіні з дверцятами виднів акуратно складений стос книжок; декілька книжок валялося на невеликій канапі. Ящик із книжками стояв між стіною і ліжком.

Я оглядався з подивом — це приміщення не могло бути бібліотекою. Справді, Сінкрайт зараз же мовив:

— Ач, як живе капітан! Це його каюта. Я її показав через те, що тут у всьому найтонший смак. Ось скільки книжок! Він дуже багато читає. Бачите, це все книги, і найрізноманітніші.

Не стримавши досади, я відповів йому, що мої правила не дозволяють мені залізати в чуже житло без відома і згоди господаря.

— Це ви винні, — докинув я. — Я не знав, куди йду. Хіба це бібліотека?

Сінкрайт спантеличено помовчав: мабуть, так здивували його мої слова.

— Добре, — сказав він пригаслим тоном. — Ви зробили мені зауваження. воно, припустімо, правильне зауваження, однак у мене другі ключі від усіх приміщень, і…

Не знаючи, що ще сказати, він закінчив:

— Я думаю, це дрібниці. Так, це дрібниці, — впевнено повторив Сінкрайт. — Ми тут усі — свої люди.

— Ходімо в бібліотеку, — запропонував я, не бажаючи зупинятися на його заплутаних поясненнях.

Сінкрайт замкнув каюту і провів мене за салон, де відкрив двері приміщення, стіни якого були закриті рядами полиць. Я прикинув на око: книжок було тисячі три томів. Уздовж полиць, поперек корінців книжок, були закріплені зсувні мідні смуги, щоб книги не випадали у хитавицю. Крім дубового столу з письмовим приладдям і складного стільця, тут були ящики, набиті журналами та брошурами.

Сінкрайт пояснив, що бібліотека влаштована колишнім власником судна, але за той рік, що він служить, Ґез закупив ще томів триста.

— Браун не їздить з вами? — спитав я. — Чи він тимчасово передав корабель Ґезові?

На мою хитрість, мета якої була змусити Сінкрайта розговоритися, штурман відповів ухильно, так що, облишивши цю тему, я зайнявся