Читати книгу - "Юлія, або Запрошення до самовбивства"

— Ну, майоре, ти даєш! — захоплено потер він долоні. — Забрав у мене одну бабу, тоді й другу! По–гвардійськи! Напостився в госпіталі серед польських монахинь? Бачу, бачу…

— Облиш, — сухо кинув Шульга. — Не будемо виясняти, хто перед ким винний… Може, коли б ти притримав язика, то Ула… Ну, та гаразд, втраченого не повернеш… Що там казати, капітане! Коли б не це… коли б вона не втопилася… Одне слово, я б повіз її до себе додому…

— Що? Одружився б? — не повірив Сухоруков.

— Так.

— А маршал Сталін? Він же заборонив одружуватися з іноземками!

— Заборонив? Ну… Тоді, коли так, то я зостався б тут… З нею зостався б!

— Зостався? В Німеччині? Та це ж зрада! Хто б тобі дозволив?

— Хто б дозволив? А хто дозволив навіки зостатися в Європі мільйонові чи скільком там мільйонам наших з тобою товаришів, отих, що полягли на Дуклянському перевалі, під Яссами, в Будапешті, на озері Балатон, на Сандомирському плацдармі, на Зеєловських висотах під Берліном і в самому Берліні? У кого питали дозволу наші хлопці, лягаючи в пісну землю Європи, ти над цим не задумувався, капітане?

— Ну, то ж убиті, а ми живі. А живий завжди відповідає. СМЕРШ, трибунал, штрафбат… Тобі ж усе це відомо, майоре… А ти — як мала дитина… Любов, одруження… Незаконний зв’язок з німкенею… Загибель представниці цивільного населення… після п’яної оргії, влаштованої командиром батальйону…

— Влаштованої ким?

— Ну, це я не свої слова… Ти думаєш, отой старший лейтенант Джосов, у якого з постелі довелося витягати медсестру Ганкіну, це просто старший лейтенант та й усе? Джосов — смершівець, щоб ти знав! І вже нюшить, вже наводящі вопросики… Я йому нічого не казав і не скажу, але ти ж знаєш це суче вим’я, цих смершівців!

Шульга так ніколи й не довідався, хто його тоді продав: капітан Сухоруков чи смершівець. Ще легко відбувся завдяки своїм ранам та орденам: його вичистили з армії, понизивши в званні, і відправили додому, вписавши в наказ Жукова про демобілізацію цінних фахівців народного господарства.

А з Шульги був «фахівець» — недовчений у ремісничому училищі електрик.

Пригода третя

БОРИСФЕН

Змієнога богине, дочка Бористену, володарко скіфів;

Батько скіфів Папаю і ти, Іданфірсе, вельможний наш царю!

Розверзається твердь, наді мною вогні смолоскипів, —

Воскресаю! Ви чуєте? — Воскресаю!

Борис Мозолевський.

Скіфський степ

Чотири роки по коліна в крові, з власних тіл вибудовували страхітливу піраміду, вивершували її хижим п’ятигранником Перемоги, знемагаючи, дерлися по слизьких спадистих площинах вище, вище, вище, «к окончательной…», а тоді всі враз обсипалися з неї, як листя з дерева, і впали до підніжжя разом з уламками, самі ніби уламки, ніщо, порох і попіл, великі воїни — і маленькі люди, безсмертні переможці — і всього лиш жалюгідні гвинтики.

Треба було починати все заново.

— Не розумію я цього життя, — казав Андруша Супрун. Хоч ти мене ріж: не розумію!

— Чом би мав тебе різати, Андрушо? — сміявся Шульга. — А коли я теж не розумію?

Після Победи він повернувся додому без слави, батька не було на світі, він загинув у кременчуцькому концтаборі ще в сорок першім, матір хотіла забрати в Кривий Ріг старша сестра, бо їхній будиночок у Великому Лузі ось–ось мав би втонути в хвилях Дніпрогесівського водосховища, Шульга влаштувався електрослюсарем на трансформаторному заводі, спробував зачепитися в Нижньодніпровському електротехнічному інституті на заочному, але згодом переконався, що заочна освіта це однаково, що любов по телефону, тому перейшов на стаціонар. В кімнаті інститутського гуртожитку їх було четверо: аспірант Вася Хоменко, дипломник Павло Бур’янський, Шульга і його товариш по курсу Андруша Супрун, акордеоніст, фронтовик, свій у дошку хлопець, горбоносий, очі як у диявола, чорний чуб на очі косим крилом, і молоде життя пішло наперекосяк, втратив на війні ногу, все тіло посічене осколками, здоров’я в двадцять п’ять років — як у столітнього, тільки дух молодий, дух рятує, не дає зігнутися і загнутися, крім духу, спогади про хутори, бо Андруша народився на полтавському хуторі, там у нього були батько й мати, молодша сестричка Галя, там було все… І трави похилі, і вареники з вишнями, і мед у щільниках, і смагляві дівочі литки…

— Ось слухай сюди, Шульга, — казав Супрун, — ти ж не спішиш женитися?

— Та не спішу, сам бачиш…

— І не спіши. Ось моя сестричка Галя підросте — ото тобі жінка буде так буде! Ти ж ніколи не був на хуторах?

— Та ніби не був.

— Ну, побудеш, побачиш… А Галя… Ну, та вона ще не виросла… А як виросте… Давай, Шульга, вип’ємо за Галю.

— Та давай, — усміхнувся Шульга.

— Ні, за Галю ще рано. Давай вип’ємо за те, як були ми офіцерами! Як ото в Шевченка: «Ще як були ми козаками…». Ну, тепер вже не будемо. Давай за те, що були.

— Давай, Андрушо!

— От я тобі Андруша, а ти для всіх Шульга та Шульга! Наче й імені не маєш.

— Роман.

— Ти що — циган?

— Дід був Степан, а я вже Роман. Щоб складно було.

— А Шульга?

— Ну, видно, хтось у роду був ліворукий. А ще кажуть, ніби був колись у шумерів славетний цар Шульга.

— У шумерів?

— У шумерів. Дванадцять тисяч років тому.

— Дванадцять тисяч?

— Ну, вчені так кажуть. Може, й брешуть.

— Може, ми й за дванадцять тисяч років вип’ємо?

— Можна й за це.

— Хоч нам до тих дванадцяти тисяч і по–пластунському не доповзти. Ти, може, ще якось і доповзеш, а я — ні. Про мене сам Максим Рильський колись написав. Хочеш послухати? Ось послухай. «Блідий диявол із червоним ротом своє лице до мене нахиляє, і ввічливо, мов льокай за табль–д’отом, мені отрути в кубок наливає, і сам собі. Ми кубки піднімемо, він скаже тост холодними устами, і кине хтось червоні хризантеми, политі кров’ю й п’яними сльозами, і блідий місяць у вікно загляне на повні кубки і зачервониться, — і серце перестане биться». Ти чуєш, як про смерть: «і кине хтось червоні хризантеми…»! А слова які: «льокаї», «табль–д’от». А тепер довкола самі