Читати книгу - "Тарас Шевченко. Твори у п'яти томах. Том 2"

Одпочив на лоні ночі.

Тілько ми, Адаме,

Твої чада преступниє,

Не одпочиваєм

До самої домовини

У проспанім раї.

Гриземося, мов собаки

За маслак смердячий,

Та тебе ще зневажаєм,

Праотче ледачий!

XIV

Трохи одпочила

Стара мати недобита.

Живущую силу

Сила ночі оживила.

Встала, походила

Коло замкнутої брами

Та щось шепотала.

Чи не кесаря святого

Нишком проклинала?

А може, й так. Тихесенько

До брами підкралась,

Послухала, усміхнулась

І щось прошептала,

Якесь слово. І нищечком

Коло брами сіла

Й зажурилась. Незабаром

Брама одчинилась.

І на возах, на колесницях

Із Колізея, із різниці,

Святиє вивезли тіла,

І повезли на Тібр. Тілами

Святих убитих годували

Для царського-таки стола

У Тібрі рибу. Встала мати,

Кругом оглянулась, взялась

За биту голову руками

І тихо, мовчки за возами

Марою чорною пішла

На Тібр. А скіфи сіроокі,

Погоничі, рабів раби,

Подумали — сестра Морока[137]

Із пекла вийшла провожать

У пекло римлян. Поскидали

У воду трупи та й назад

З возами скіфи повертали.

І ти осталася одна

На березі. І ти дивилась,

Як розстилалися, стелились

Круги широкії над ним,

Над сином праведним твоїм!

Дивилась, поки не осталось

Живого сліду на воді.

І усміхнулася тойді,

І тяжко, страшно заридала,

І помолилась в перший раз

За нас розп’ятому. І спас

Тебе розп’ятий син Марії.

І ти слова його живії

В живую душу прийняла

І на торжища, і в чертоги

Живого істинного бога

Ти слово правди понесла.

1857, 8 декабря,

Нижній Новгород

ЮРОДИВИЙ

Во дні фельдфебеля-царя

Капрал Гаврилович Безрукий

Та унтер п'яний Долгорукий[138]

Украйну правили. Добра

Таки чимало натворили,

Чимало люду оголили

Оці сатрапи-ундіра

А надто стрижений Гаврилич

З своїм єфрейтором малим [139]

Та жвавим, на лихо лихим,

До того люд домуштровали,

Що сам фельдфебель дивувались

І маршировкою, і всім,

І «благосклонні пребивали

Всегда к єфрейторам своїм».

А ми дивились, та мовчали,

Та мовчки чухали чуби.

Німії, подлії раби,

Підніжки царськії, лакеї

Капрала п'яного! Не вам,

Не вам, в мережаній лівреї

Донощики і фарисеї,

За правду пресвятую стать

І за свободу. Розпинать,

А не любить ви вчились брата!

О роде суєтний, проклятий,

Коли ти видохнеш? Коли

Ми діждемося Вашінгтона

З новим і праведним законом?

А діждемось-таки колись!

Не сотні вас, а міліони

Полян, дулебів і древлян

Гаврилич гнув во время оно;

А вас, моїх святих киян,

1 ваших чепурних киянок

Оддав своїм прафосам[140] п'яним

У наймички сатрап-капрал.

Вам і байдуже. А меж вами

Найшовсь-таки якийсь проява,

Якийсь дурний оригінал,

Що в морду затопив капрала,

Та іде й у церкві, і пропало,

Як на собаці.

Тоді, дурні, і вам було б

На його вийти з рогачами,

А ви злякалися…

Так-то так!

Найшовсь-таки один козак

Із міліона свинопасів,

Що царство все оголосив:

Сатрапа в морду затопив.

А ви — юродиві — тим часом,

Поки нездужає капрал,

Ви огласили юродивим

Святого лицаря! А бивий

Фельдфебель ваш,

Сарданапал [141],

Послав на каторгу святого;

А до побитого старого

Сатрапа «навсегда оставсь

Преблагосклониим».

Більш нічого

Не викроїлось, і драму

Глухими, темними задами

На смітник винесли, а я…

О зоре ясная моя!

Ведеш мене з тюрми, з неволі

Якраз на смітничок Миколи,

І світиш, і гориш над ним

Огнем невидимим, святим,

Животворящим, а із гною

Встають стовпом передо мною

Його безбожнії діла…

Безбожний царю! творче зла!

Правди гонителю жестокий!

Чого накоїв на землі!

А ти, всевидящее око!

Чи ти дивилося звисока,

Як сотнями в кайданах гнали

В Сибір невольників святих,

Як мордовали, розпинали

І вішали. А ти не знало?

І ти дивилося на них

І не осліпло. Око, око!

Не дуже бачиш ти глибоко!

Ти спиш в кіоті, а царі…

Та цур їм, тим царям поганим!

Нехай верзуться їм кайдани,

А я полину на Сибір,

Аж за Байкал; загляну в гори,

В вертепи темнії і в нори,

Без дна глибокії, і вас —

Споборники святої волі —

Із тьми, із смрада і з неволі

Царям і людям напоказ

На світ вас виведу надалі

Рядами довгими в кайданах…

[Грудень, 1857,

Нижній Новгород]

ДОЛЯ

Ти не лукавила зо мною,

Ти другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Ти взяла

Мене, маленького, за руку

I в школу хлопця одвела

До п’яного дяка в науку.

«Учися, серденько, колись

З нас будуть люде», — ти сказала.

А я й послухав, і учивсь,

І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люде? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава — заповідь моя.

[9 лютого 1858,

Нижній Новгород]

МУЗА

А ти, пречистая, святая,

Ти, сестро Феба [142] молодая!

Мене ти в пелену взяла

І геть у поле однесла.

І на могилі серед поля,

Як тую волю на роздоллі,

Туманом сивим сповила.

І колихала, і співала,

І чари діяла… І я…

О чарівниченько моя!

Мені ти всюди помагала,

Мене ти всюди доглядала.

В степу, безлюдному степу,

В далекій неволі,

Ти сіяла, пишалася,

Як квіточка в полії

Із казарми нечистої

Чистою, святою

Пташечкою вилетіла

І понадо мною

Полинула, заспівала

Ти, золотокрила…

Мов живущою водою

Душу окропила.

І я живу, і надо мною

З своєю божою красою

Гориш ти, зоренько моя,

Моя порадонько святая!

Моя ти доле молодая!

Не покидай мене. Вночі,

І вдень, і ввечері, і рано

Витай зо мною і учи,

Учи неложними устами

Сказати правду. Поможи

Молитву діяти до краю.

А як умру, моя святая!

Моя ти мамо! положи

Свого ти сина в домовину

І хоть єдиную сльозину

В очах безсмертних покажи.

[19 лютого 1858,

Нижній Новгород]

СЛАВА

А ти, задрипанко, шинкарко,

Перекупко п’яна!

Де ти в ката забарилась

З своїми лучами?

У Версалі над злодієм [143]

Набор розпустила?

Чи з ким іншим мизкаєшся

З нудьги та з похмілля.

Горнись лишень ти до мене,

Та витнемо з лиха;

Гарнесенько обіймемось

Та любо та тихо

Пожартуєм, чмокнемося

Та й поберемося,

Моя крале мальована.

Бо я таки й досі

За тобою чимчикую;

Ти хоча й пишалась

І з п’яними кесарями

По шинках хилялась,

А надто з тим Миколою

У Севастополі,—

Та мені про те байдуже;

Мені, моя доле,

Дай на себе подивитись,

Дай і