Читати книгу - "Країна розваг"

Я саме вів маленький електрокар, опустивши шкуру до пояса, щоб відчувати шкірою спітнілих грудей повітря від кондиціонерів, а коли зрозумів, що свідомість мене полишає, мав достатньо кебети, щоб під’їхати до стіни й зняти ногу з гумової кнопки, що слугувала педаллю газу. Так сталося, що на лежбищі відпочивав Товстун Воллі Шмідт, який керував точкою «Вгадай свою вагу». Побачивши, як криво я припаркувався і обвис на кермі кара, він витяг з холодильника графин з холодною водою, перевальцем підбіг до мене і пухкою рукою взяв за підборіддя.

— Гей, зелений. У тебе є ще один костюм чи це в тебе єдиний підходящий?

— Є шеодин, — прошамкав я, наче п’яний. — У коссюмерній. Розміру іксель.

— О, це добре, — сказав він і вилив воду з графина мені на голову. Мої крики подиву відбилися від стін Бульвару і змусили кількох людей зірватися на ноги та побігти.

— Товстуне Воллі, якого хріна?!

Він розплився в усмішці.

— Зразу до тями приходиш, скажи? Ще б пак. Вихідні Дня праці, зелений. Це означає — ти працюєш. І на роботі не спиш. Скажи спасибі своїй щасливій зірці, шо надворі не сто десять градусів[40].

Якби надворі справді було сто десять градусів, я б зараз цієї історії не розказував, бо помер би від перегріву мозку ще посеред танцю песика Гові на казковій сцені Виляй-Крути. Але сам День праці видався хмарним, віяв приємний морський бриз. Тому я більш-менш нормально почувався.

Близько четвертої години того понеділка, коли я залазив у запасну шкуру перед останнім виступом того літа, у костюмерну зайшов Том Кеннеді. Кудись поділись його собакепка і брудні кросівки. На ньому були відпрасовані слакси («Де ж ти їх тримав?» — подумав я), охайно заправлена в штани сорочка Ліги плюща і шкіряні мокасини. Рожевощокий сучий син навіть примудрився підстригтися. Він мав вигляд стовідсоткового перспективного студента університету, чию увагу вже привернув світ бізнесу. Нізащо ви б не здогадалися, що лише два дні тому він у брудних «лівайсах» показував щонайменше два дюйми западинки між сідницями, коли залазив під «Змійку» з відром мастила і на чім світ стоїть кляв Батю Аллена, нашого безстрашного керівника команди, щоразу, коли вдарявся головою об каркас.

— Ти вже їдеш? — спитав я.

— Так, брателло. Завтра о восьмій ранку в мене поїзд до Філадельфії. Побуду тиждень удома, потім назад у м’ясорубку.

— Молодець.

— Ерін має закінчити деякі справи, та ввечері ми зустрічаємося у Вілмінґтоні. Я замовив нам номер у готельчику на ніч.

Почувши це, я відчув, як у душі ворушиться хробак заздрощів.

— Хороше діло.

— Вона справжня.

— Я знаю.

— Ти теж, Дев. Будемо на зв’язку. Люди таке постійно кажуть, просто так, але я серйозно. Ми будемо спілкуватися. — І він простягнув руку.

Я взяв її й потиснув.

— Точно будемо. Ти молодець, Том. А Ерін взагалі супер-пупер. Піклуйся про неї.

— Обов’язково. — Він широко всміхнувся. — У весняному семестрі вона переводиться в Ратґерський. Я вже навчив її співати командний гімн «Червоних лицарів». Ну знаєш, цю: «Потоком угору, загоне червоний, загоне червоний, потоком угору…»

— Дуже складні слова, — сказав я.

Він погрозив мені пальцем.

— Сарказм, хлопчику мій, тебе до добра не доведе. Хіба що ти націлився отримати роботу писаки в журналі «Сказ».

— А можна скоротити прощання і звести сльози до мінімуму? — гукнула Дотті Лассен. — Джонсі, у тебе, між іншим, виступ.

Том повернувся до неї і розпростер обійми.

— Дотті, як же я вас люблю! Як мені вас бракуватиме!

Щоб продемонструвати, як їй дошкуляють його слова, вона ляснула себе по сідницях і відвернулася до костюма, який треба було зашити.

Том простягнув мені шмат паперу.

— Моя домашня адреса, адреса універу, номери телефонів. Я розраховую на те, що ти ними скористаєшся.

— Неодмінно.

— Ти серйозно збираєшся відмовитися від цілого року, який міг би провести, цмулячи пиво й гуляючи з бабами, аби обшкрібати фарбу тут, у «Джойленді»?

— Угу.

— Ти збожеволів?

Я замислився над цим питанням.

— Можливо. Трішки. Але потроху одужую.

Я був пітний, а Томів одяг сяяв чистотою, але він однаково на мить притис мене до себе. Потім розвернувся і пішов до дверей, зупинившись біля Дотті, щоб цьомнути її у зморшкувату щоку. Висварити його вона не могла, бо саме тримала в роті купу шпильок, але кишнула помахом руки.

Уже біля дверей він розвернувся до мене.

— Дев, хочеш поради? Тримайся подалі від… — Замість слів він смикнув головою, і я чудово зрозумів, що він має на увазі: «Дім жаху». Том пішов, мабуть, думаючи про те, як з’їздить додому, і про Ерін, про машину, яку сподівався купити, і про Ерін, про наступний навчальний рік і про Ерін. «Потоком угору, загоне червоний, загоне червоний, потоком угору». Уже у весняному семестрі вони виспівуватимуть це разом. Чорт, та вони зможуть виспівувати це щоночі, якщо захочуть. У Вілмінґтоні. У ліжку. Разом.

* * *

Табельного годинника в парку не було, за початком і закінченням робочого дня стежили керівники команд. Того першого понеділка вересня після мого останнього виступу в ролі Гові Батя Аллен сказав, щоб я приніс йому свою табельну картку.

— Мені ще годину працювати, — запротестував я.

— Нє, там тебе біля воріт дехто жде, щоб додому провести. — І я зрозумів, ким міг бути той «дехто». Не вірилося, що в зморщеній родзинці серця Баті Аллена ще залишилося для когось місце, але так і було, і того літа воно неподільно належало міс Ерін Кук. — На завтра розклад знаєш?

— З пів на восьму до шостої, — сказав я. І без шкури. Яке щастя.

— Я ганятиму тебе перші кілька тижнів, а потім поїду в сонячну Флориду. Після цього ти будеш у розпорядженні Лейна Гарді. І, напевно, Фредді Діна, якщо він взагалі помітить, що ти лишився.

— Зрозумів.

— Добре. Я підпишу твій табель, і все, десять сорок два. — Що говіркою означало те саме, що й на радіохвилях, які були такі популярні в той час: «кінець передачі».