Читати книгу - "Теплі історії до кави"

Олега везли на операцію. Як виявилося, у нього були пошкоджені внутрішні органи — але, складаючи поламану ногу, лікарі не додумалися зробити рентген, і так і відпустили пацієнта додому… Ситуація була дуже небезпечною.

Андріана стискала руку чоловіка в своїх долонях, зойкала на кожній ямі, благала водія їхати обережніше, але їй наказали сидіти тихо…

Жінка плакала й молилася.

А потім почала дякувати: що у неї є цей чоловік, що він вижив у тій страшній аварії, що вони зараз разом, і що начальниця відпустила Андріану раніше, і що в них залишаються шанси… І що все неодмінно буде добре.

Андріана згадувала, як її друг колись цитував когось із американських поетів: «Я відчуваю, коли смерть близько, що життя все одно ближче». І раділа, що в неї є такі чудові друзі, які можуть надихнути й підбадьорити.

Жінка набрала номер телефону «Катріни» й сказала, що не прийде на зустріч — звісно ж, Оленка обіцяла приїхати в лікарню і побути з Андріаною. І це також тішило. Бо завжди легше переживати тривогу, коли хтось обіймає тебе за плечі.

І нестримна дівчина приїхала — з обвітреним обличчям, сміливим поглядом і твердою впевненістю, що після таких складних випробувань обов’язково будуть великі благословення від Бога для Олега й Андріани.

Поки йшла операція, дівчина розповідала подрузі, як перехоплює подих, коли сильний вітер дме тобі в обличчя з океану. І яким маленьким здається наземний світ, коли торнадо розгулює по полю, танцюючи свій відьомський танець. А ще — яке прегарне нічне небо над екватором. І яка незвична свіжість у легенях, коли стоїш над великим водоспадом.

Андріана слухала й забувала думати про сумне — і сумного ставало дедалі менше. Операція пройшла успішно, а все решта не мало ніякого значення. Бо Олег, ледь прийшовши до тями після наркозу і дуже ще смішно ворушачи язиком, зізнався дружині в коханні й розповів їй, як йому добре й спокійно поруч із нею.

А хіба може бути погано й сумно, коли тебе так люблять? І коли в тебе є такі друзі? І коли від ураганів перехоплює дух і голова йде кругом, але тим приємніший потім спокій?

Андріана поклала голову на лікарняну подушку поруч із чоловіком, увімкнула музику, поділилася одним навушником із коханим, і вони взялися танцювати пальцями, не зважаючи на Оленин фотоапарат, її сміх і надто серйозних медсестер.

Музика закінчилася, але Андріана продовжувала співати, абсолютно недоладно й місцями фальшиво, але натхненно:

— І нехай собі десь бушують хвилі, нам взагалі не страшно, і нехай навіть зникають із рахунків гроші й б’ються машини, і нехай недобрі люди намагаються попсувати нам щастя, і нехай замерзають від морозів озера — але все це нічого не вартує, коли є любов, віра і крихта божевілля. І такий чоловік, як ти, Олеже! І такі безстрашні друзі, як «Катріна»! І ла-ла-ла-а-а-а-а-а-а-а!

Олегу злипалися очі, але він сміявся. А далека від музики Олена відстукувала такт ногою.

Врешті молоді обоє заснули — і подруга вкрила їх ковдрою із сусіднього ліжка й тихенько вийшла. Їхній ураган, на щастя, вже проминув і навряд чи повернеться знову — «Катріні» ж, як завжди, хотілося нових пригод. Тільки десь на Балі. І обов’язково — з гарним закінченням.

УЧИТЕЛЬКА МАЛЮВАННЯ

Чомусь, тільки-но листя перетворюється на шурхотливе золото, хочеться починати плести теплі барвисті шарфики. І писати дитячі віршики. Кутатися в затишний плед, і гаряче горня із духмяним чаєм обов’язково ставити на підставку з ялівцю, щоби запах ішов по всій хаті. Так само обов’язково обплітати пальцями те горня і вслухатися, як м’яке тепло розходиться по тілу.

Олеся була вчителькою, і перше вересня для неї означало зустріч із великою радістю — галасливими дітьми, і великою морокою — календарним плануванням, довгими педрадами й горою журналів. Вона навчала діток малюванню, і ніяк не могла собі пояснити, для чого вчительці малювання писати всі ці конспекти уроків і як можна ставити за учнівські твори оцінки.

— Мабуть, я не зовсім правильна вчителька, — казала вона собі, — а тому мені можна хоч інколи порушувати правила.

Олеся чемно переписувала освітню програму до свого зошита й майже завжди брала його з собою на уроки. Однак із сумки так і не виймала, а малювали-ліпили її учні лише те, що їм хотілося. Тому витвори малесеньких художників завжди були такими натхненними й живими. Олеся знала лише одну оцінку — «відмінно».

Її бабуся теж була вчителькою, і навіть коли вийшла на пенсію, їй продовжували снитися нічні кошмари, що вона забула конспект, а на урок прийшла завучка. Олеся лише хихотіла у відповідь на таку розповідь — ну і що? Головне ж — результат…

Проте на минулій педраді Олесі таки зробили суворе зауваження. Чиясь мама поскаржилася, що її дитина нічого не вчиться на уроках малювання, а «базграє» лише те, що вміла робити і в садочку. Директор дослівно передав оте «базграє» і, насупивши брови, звелів припинити такий безлад і почати навчати дітей за вимогами програми. Якщо ж Олеся не послухається, то він уже давно має на її місце людину, яка не створюватиме школі стільки проблем.

Олеся йшла додому через золотий-золотий пролісок, у своєму червоному плетеному шарфику і червоних чобітках. Вона усміхалася, бо в таку осінь неможливо не усміхатися. І заплакала лише тоді, коли згорнулася калачиком у своєму затишному кріслі, вкрилася пледом, а по кімнаті кучерявими завитками пари розлетівся запах липового чаю та ялівцю. Олеся розглядала малюнки своїх вихованців: такі виразні, настроєві, такі неповторні. Поруч лежала стара папка, у ній були роботи учнів, які вона зібрала, ще коли була практиканткою. Тоді вона мусила їх навчити малювати натюрморт: склянку, грушу та яблуко. І зараз Олеся не хотіла відкривати ту папку, бо знала, що там, окрім сірості й нудних ліній, немає нічого… У тих малюнках не було душі…

Але хто може плакати, коли за вікном усміхається осінь? І наступного дня Олеся попросила своїх учнів малювати вересень — таким, яким хотіли б його затримати назавше. Вона теж сіла малювати. І малювала рожевощоких своїх вихованців, і блиск їхніх очей, і багато-багато золотого листя, і барви звідкись у неї бралися такі радісні, такі теплі й такі невимовно добрі.

Із тих робіт, які намалювали діти, Олеся зробила виставку. На кращій вона ще не бувала. Тепер молода вчителька знала точно: серед її учнів є майбутні Моне і Ван-Гоги, Далі й да