Читати книгу - "Біографія випадкового чуда"

Безпритульних тварин у Сан-Франциско справді було багато, від десяти до тридцяти тисяч, залежно від пори року. Собаки і коти найрізноманітніших порід, а найчастіше — безпородні. Вони виростали чомусь усе одно дуже великими, деколи були добрими і лагідними, деколи дикими й агресивними, деколи навіть скаженими. Люди їх боялися і нарікали на них. Добросердечні, часто несповна розуму двірнички їх підгодовували і переховували в себе в квартирах напередодні планового вилову. Плановий вилов проводили тричі на рік, зазвичай серед глухої ночі, щоб мешканці міста, які тоді мирно спали в теплих ліжках, не чули розпачливого завивання і моторошного гавкоту. Собак, уже мертвих, вивозили на міський смітник і скидали у спеціально вириту для них скраю траншею.

«Із погляду зоології і науки про популяції, — писала згодом Лєна у тематичній статті до міської газети, — вилов собак і котів не має ніякого сенсу, це даремне розтрачання міського бюджету. На місце виловлених тварин відразу ж приходять нові, міцні й здорові, у розквіті своїх репродуктивних сил. Убивство — це не вихід. Коти і пси незнищенні. Тому, коли їх убивають, я роблю висновок, що тим, хто це робить, убивати просто подобається».

Після появи загадкового оголошення у місті розпочалося велике полювання. Бомжі, а їх у Сан-Франциско було від п’ятиста до тисячі, блискавично зметикували, що збирати тварин вигідніше, ніж порожні пляшки з-під пива, і кинулися ганятися за такими самими безпритульними, як і вони, по всіх парках і пустирищах. Собак пакували у саморобні клітки і, коли клітки наповнювались, відвозили здобич замовнику. Тварин приймали тільки живими, і це вселяло неабияку надію.

Лєна впіймала двох сучок, які вже давно жили в гуртожитському дворі, і зателефонувала за оголошенням. Вона дуже хотіла долучитися до доброї справи. Увічливий голос звелів принести собак за якоюсь там адресою. З восьмої вечора до десятої ранку.

— А ви що, цілу ніч приймаєте? — здивувалася Лєна, але слухавку відразу кинули.

Адресу Лєна розшукувала довго, це була покинута промислова зона вже фактично за межами Сан-Франциско. До залізних дверей напіврозваленого складу стояла довжелезна черга інших охочих підзаробити. Бомжі страшенно смерділи і сварилися між собою, пси теж надривали горло в клітках і брудних торбах. Якийсь кінець світу, подумала тоді Лєна і навіть записала це у щоденнику.

Приймали по одному. Залізні двері відчинялися, і клієнт із товаром заходив усередину. Кілька хвилин — наступний клієнт.

— У тебе чого так тихо сидять? — питав Лєну сусід у черзі. — Дивися, дохлих не беруть. Тільки живих. І бажано товстеньких.

— Товстеньких? Хіба безпритульні пси бувають товстенькими? Вони голодні й нещасні…

— Я своїх кілька днів підгодовував! За сальце, кажуть, гривню деколи накидають. Торгуватися треба.

— Скажіть, це ж притулок для тварин, правда? — з останньою надією перепитала Лєна, і натовп гендлярів тільки розреготався у відповідь. Лєнин сусід на диво доброзичливо заспокоював:

— Ти так не панікуй, добра душа. Хтось живе, а хтось умирає. Так світ влаштований. І ти умреш, і я теж умру, по-собачому, десь під парканом, до речі. Так що цим товаришам, якщо подумати, навіть пощастило. В елітних китайських ресторанах знайдуть свій кінець.

— Люди добрі!!! — заверещала Лєна і стрімголов побігла звідти геть разом зі своїми двома сучками і розбитою вірою в рід людський.

Наступного дня рано-вранці вона вже сиділа у відділку міліції. Міліціонер уважно вислухав Лєну, зробив кілька дзвінків, декілька разів кудись виходив і врешті попросив у Лєни паспорт.

— У мене немає паспорта, — сказала йому Лєна, — якраз його чекаю, загубила. Але я вас дуже прошу, пане міліціонер, їдьте туди прямо зараз, бо вони втечуть. Там сотні собак. Їх іще можна врятувати.

— Пані Олено… — почав міліціонер.

— Лєна.

— Лєна. Ви розумієте, Лєно, що я вас зараз можу затримати на три доби до з’ясування особи?

— Мене? Затримати? За що?

— Ви приходите сюди, несете пургу про псів і китайські ресторани, а паспорта при собі не маєте. Звідки я знаю, може, ви з дурдому втекли? Може, ви людей ріжете, а мені псами баки забиваєте?

— Не ріжу я людей! — обурилася Лєна. — Що ви таке говорите?! Просто паспорт загубила. Лєна мене звати…

— От ми й з’ясуємо, як вас звати. А ви тим часом тут, в ізоляторі, посидите..

— А пси…

— Ви за себе переживайте — ось вам моя порада. А пси… псами, — і міліціонер зловтішно вишкірився.

Лєна просиділа у відділку, щоправда, недовго. Увечері її відпустили, так і не з’ясувавши до пуття, хто вона така. Тому теоретично Лєна могла би і з психушки втекти, і людей різати. Міліціонерам було не до її минулого. Вони переймалися власною репутацією, бо про торгівлю міськими псами чудово знали й отримували з неї немалі відсотки. Про це Лєні розповіли бомжі, яких вона весь наступний тиждень ретельно опитувала. Розмови записувала на позичений диктофон і потім надіслала касети з їх докладним описом у міський виконком. У записах ішлося про групу місцевих бізнесменів, які налагодили контакти з усіма великими китайськими ресторанами (переважно київськими, один у Львові, три в Харкові) і постачали їм свіжу собачатину. Тому собаки мали бути живими. Їх убивали вже безпосередньо перед приготуванням.

Із виконкому жодної відповіді Лєна не дочекалася і пішла туди особисто. Вирішила, що нічим не ризикує, бо у виконкомі ніхто не має повноважень її заарештувати.

— Мені до голови з охорони тварин, — поважно заявила Лєна секретарці, яка розподіляла охочих поспілкуватися з владою по кабінетах.

Секретарка довго порпалася в паперах.

— У нас таких нема, пані, ви не туди прийшли.

— А хто тварин охороняє?

— А навіщо їх охороняти?

— Послухайте, бездомних псів здають у китайські ресторани.

— Тоді вам в управління розвитку підприємництва, — вигукнула секретарка, втішившись, що розв’язала задачку.

— Це не підприємництво! Це злочин! Ви що, не розумієте, що псів здають у ресторани на їду!

Після тривалих суперечок і непорозумінь Лєна потрапила на прийом до голови департаменту соціальної політики. Тут принаймні щось захищали. Пенсіонерів, інвалідів, дітей і онуків війни та праці, афганців, одиноких і непрацездатних, дітей-сиріт, малозабезпечених і навіть бездомних громадян. Тварин у списку не